«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Григорій Штонь


 У безтілесої  (обличчя і череп з волосяною накладкою – всього лиш маска) білявіконної тіні за час чергової порції звикання до земного свого аналогу дали про себе знати плечі, груди, без яких все, досі думане, не мало б як продуцента, так і прихистку. Чистим розумом не хвилюються, не переймаються, не розуміють. Програма олюднення за сумарними матрицями самосвідомого життя вже діяла і діяла практично без збоїв, оскільки землян їхні космологи вивчили доволі детально і тямковито. Хлопців склеїли і запустили нашвидкоруч, а в ньому життя фізичне і життя внутрішнє стикуються без поспіху, з перевірками  роялем, серед можливостей якого існують програми зчитки дисків, радіохвиль. В цьому непогано розібрався Данило, назвавши майстрів пульсатора-меломана чуваками на сто. А для Богумила – на двісті; рояль читав ноти, реагував на виконавську манеру і заряджався, що називається, з повітря. Не сонячним вітром, не грозовою могуттю, а магнітами атмосфери і земного ядра. Проте й це не переконало Данила в позаземності проекту, в словесну інтерпретацію якого він вслухався як тим, що  знав, так і передбачною логікою знаного. Нічого принципового нового. Але молодці.    
Залишилося приступити до виконання задуманого. Богумил, ще не усвідомлюючи, що хвилюється, трепетно підплив до чорного, як Данило сказав, монстра, приклав до кришки долоню,  глибоко зітхнув і взяв перший акорд «Мелодії». Інструмент ані звуку. Проте не тут, а в Космосі вродилися завихрення, з яких потекла туга за Красою. Уже – знайома. І куди більше рідна для Космосу, аніж для Землі. Вочевидь, внаслідок своєї сирітськості, бо Ноосфера нічому не здивувалася. Хіба зраділа.  Довгоочікуваній потрібності не лише собі…

Не спати звикаєш. Не звикнути б – заснути. Ще за життя. 
Ліжко, де про це думалося, не було розстеленим. Знадвору кімната просвічувался посмугованим тополями неостиглим небом, де вже займалося на новий день. Байдужий до чийого б то не було зору міжхмарний над тополями ставок синяви враз осяявся і хлюпонув в груди щемом. Євгенія цьому не здивувалася: над ранок її багато разів будила, як вона називає, туга за тугою. Її безпричинність – то тема окрема; все гарно – мілієш, все сито – дурієш. А порожньо – нема душі спасу. Навіть в чоловічих руках билася б, як риба. Безсловесна для мучителів і німа для паперу. Невмита й непроспана, вона усе ж сідала до столу, вмикала комп’ютер і просто в нього дивилася. Аж поки той не гас. Тоді тисла на ґудзик вмикання знову. Іноді багато разів. Доки не в ній, а в комп’ютері не здригував живчик світла. Може, й не існуючий. І вона починала згадувати. 
Усі її книжки – то пригадування. Колись не поміченого, не оціненого, не вилюбленого… життя. Не обов’язково її. Письменник… Хоч би як противилася цьому слову, іншого нема. Нейтрально іншого. Письменник – сміттяр. Якщо визбируєш сміття. Звісно, чуже; свого на роман не настарчиш. Письменник – квіткар.  Якщо опиняєшся чи бродиш пустошами з сотнями стебел-дичок, стебел-вогників, стебел-скриків, пелюсткових шептань, жалінь, прохань, проклять, подяк. Найбідніша щоденність квітне… Письменник – кат. Серед катів справжніх Якщо ні – жертва. Добровільна. Це найстрашніше. Коли ж всього лиш жінка – кричи пробі; жінці не допоможеш нічим. І довкола, і в собі. Були б діти – ростила б. Був би чоловік – любила б. Або зраджувала б. А так крім себе нікого. Це добре. Це навіть ідеально. І боляче. Коли книжка написана.
О Господи, що ж там таке? Уперше після цілоденної вичитки останнього свого тексту вона – це правда! – ворухнулася. Вікно скрикувало. До неї. І тільки вгледівши її без висмикнутої з-під голови подушки, втишилося. Сяйливо, серіберно, темно-синьо… 
Був би день, подарувала б собі «Мелодію». Зараз не можна… Чому?.. Тому. Люди потомлені… Так і ти втомлена… Не так. Не тим. Хіба розбудити Данила? Те дівча його вже досмоктує… Кохає…

 

Страницы