«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Заготовлене з позавчора запитання прозвучало фальшиво, хоч переспала вона у знуджених без батьків близнят, яких в дитсадку немилосердно била. Дівчата мало що в житті тямили. Проте залюбки Лізу слухали, бо хто їм ще розповість про оборону під час притискань, при борюканнях на природі, коли тебе  цілують все нижче й нижче. «Як то нижче?»  –  «Побачите». – «Не жопся, кажи!»  Але не допомогло й вино: Ліза малоліток не розбещує. Всьому свій час.
- Дитино, запам’ятай: ревнують нещасні. Я до них не належу. Нічого не маю і мати не хочу. З того, що один в одного видирають. До того ж любов не крадуть.
- А ти мене любиш?
- Якби любив, не привчав би, до чого привчаю. Це гріх. Перед тобою і тим, хто буде після мене.
- А кажеш – не ревнуєш…
Буквально знищена почутим, Ліза вкотре Данила роздерла б. Разом з тим, хто ще буде. А поки що посунулася до стіни, дала Данилові місце для лежання очі в очі і перетворилася на лід, почувши:
- Ще один раз щезнеш, і мене тут тільки й бачили.
- Я…
- Не ти. Тебе в тобі нема. Є курва.
- Ні!!! Я…
- То буде. Дозвіл за дозволом, дозвіл за дозволом…
- Який дозвіл!  – Сльозовилив перевершив все досі знане Данилом про плач, а Лізою – про наявні біля очей відра. З болем всієї середини. Від ніг до голови. І з пожариськом в грудях, які є зовсім не тим, що  мнуть,  гладять, шарпають. А чим саме – не розкажеш. Вже нема кому.
Данило теж плакав. Без ані краплі вологи. За минулі дні він став пустелею. Не земною, бо голубуватість (перед тим він прочитав, що зворотний бік Марса не коричневий, а саме голубий)
 простору, яким йому належало пройти, аби вирятуватися, не була ні океанічною, ні  твердодотиковою. У триста дев’яносто шостій квартирі, здається, змайнуло: кольори матеріалізуються. Коли й ти – лише колір. Або отой вогонь без вогню. У вигляді шовковистої мантії.
Схлип не згорьованої людини, а самого горя повернув Данила до тями. Кого я мучу? За що? За яким правом? За які гріхи? Мої і тільки мої. Понапридумували Венер, Діан, купальниць. Якими їх бачить плоть. Окультурена всього лиш культурою. А не життям, де постогнує звіринність. Не вона одна – це правда. Але Ліза – правда куди більша. Жива…
- Ходи до мене. Тобто – притулися. Чуєш серце?
- Чиє?
- Наше. Воно сходить з небес, як і душа. І ніколи не вмирає.
Данило враз скинувся, відчувши, що продовження зболеного цього здогаду в нього крадуть. Не вперше. Але після відвідин безтілесого стручка – вперше. Контакт… Я дам вам контакт… Такий, що поглохнете.
  У повернутому до стелі вусі пісочним осипом прожебоніло: «Роби що робиш. Люби. Все решта – наш клопіт».
Чий ваш?
Ти що – не повірив?
Кому?
- Маленька, пробач. Мене мають за дурня.
- Неправда!!! – Рідкісно біле й цілком доросле  тіло Лізи знову забилося в плачі.
- То ви спільники?
- Хто?
- Я й питаю – хто?  А – біс з ним. Марш під душ! Ні – я першим.
Викручуючись під крадійським обполоскувачем, Данило з надзвуковою швидкістю пробігав всі знані й незнані, але вгрунтовані знаним, уявлення про  суто фізичні можливості порозумінь з малозрозумілим. Потім  зазирнув у нематеріальні закамарки земних осягнень як земного, так і позаземного життєдосвіду. І вловив суто неофітську схвильованість незнаним собою. 
Он воно що. Апаратна працює. Лізі ані слова. Такий плач. Ще один океан. Я про жіноцтво.
- Мала, йди сюди!
- Я там не люблю.
А ти кажеш – душа.  Данило вискочив з душової, здолав у два скоки відстань до дивану і впав на дівча, у якого під ним завше знаходилися сили розвести ноги без сичань і натужних відпихувань. Хіба з вередливим: «Тілько не спіши…»