«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Його, може, обкрадають, а я дослухаюся. Хай. Кожному своє.
Знайшла  – тішаться! Не слово, а намистинка. Смарагд. Узимку – величний, а ближче до серпня – сліпучий. Як роздягнутий Данило. Якби не знала про поїздку до батьків, придумала б мізансцену: професор порає якусь кобіту в кріслі, а Діоніс розклав  любку на деці. 
Я до скриків ще додала б форіатуру…
Затихли. У неї щось схоже – тижнями ані звуку, а потім як наслано: шерехи, майже зітхання, майже плач. А на головній сцені… тобто в голові… те саме, що й при сомнамбулічному письмі: балетні інтерлюдії, гранична знемога, форсований сказ…
Улюблене блюдо інопланетян –  героїка без крові… 
Не фиркай, сказала, що сказалося. Переконана, що сказала правду.
Хто пише – знає: велич – то сама велич. Без співавторства. Я ні при чому не тому, що я – ніхто, а тому, що мене забагато. При змісті, більшому за мене. Якби не фортеп’яно, моя тут присутність була б всього лиш присутністю. А коли за фортеп’яно сідає Бог, коли увесь світ тихне, то й мої пальці і моя середина сполучаються з  Небом. Усе йде звідти.
І йде туди!
То само собою… Наодинці зі мною… Мій невидимий Боже… Може скажеш, хто ти?   
Cтіна, на яку Євгенія глипнула як на свідка чергового її шизу, залишалася сліпою, німою і… напруженою.
Заспокойся: там всього лиш хтось є. Непорядок  у тобі, бо на це реагуєш. Молодшою, коли ночувала на полонині… Біля самісінького місяця… Cпробувала до нього доскочити, а місяць відсахнувся.  Тоді теж здалося – на ньому хтось був.
 Може, й був. Світ стає таємницею не коли йому хочеться, а коли перемикає радари. Реагуєш на одну їхню комбінацію, а він: «Прошу спожити іншу». Без вибачень, без коментарів. Жити прагне все. У тому числі й інформація. Абсурдом колись звучало: «Ненаписане давно вже написане. Лише чекає на автора». Як то – лише? І ким тоді є автор? Часом здається – пташкою, яка дістає з решета сюжетів скруток з кодом і назвою єдино потрібного. Наразі потрібного – за мить потреба саме в ньому поступиться потребі іншій. Що найдивніше – я з цим згодна. Навіть спізнавши ще одну закономірність: сюжети виробляє, формує, народжує середина. Яка набулася пташкою, набавилася в літературу, вимела з себе літературний мотлох і зсудомлено тягне слово за словом до кривавиці змісту, не існуючого ніде, крім як у ній. Авторська музика існує. Повинна існувати й авторська література. Її мало, але вона є. Целан. Кафка, Шульц. Не пораблені мовою так глибоко, як автохтони. Не всі євреї – ґенії, не всі ґенії – євреї. Краще б сказати – мученики…
Найтяжче мучеництво рідноземне. 
Хоч Київ – не земля. І не Україна. І його мова  –  то мова плебея. У ніші аристократа. Не адресую йому жодного слова. І живу не ним, а всього лиш у ньому.
О ноче-ноче! Жіноча розрадо? Без тебе час належав би задрипанцям-одноденкам. Галасують, голосують, об’їдають Дерево Життя, поступаються місцем хробачні іншій. А Жінку носить  між зір. Щовік далі від закутка її долі. Зрозуміло – я не про всіх. Бо й Жінка – не всі. І не про Матір Божу. Намолену. А може, й сущу. Я про жіночість як покликання. Усекосмічне. Чоловік у печалі – всього лиш ображений ссавець. Хоч би й Богом – образа від того не більшає. А  печаль схованої у собі істоти з єством породіллі – то незбагненність. Розцяцьковані дурепи з піхвами для мокрот дуріють від захватів ними і від захватів своїх. А Жінка, що жде, помиляється, нахромлюється на власну і чужу гріховність і знову втікає в чекання, – то Оберіг Всесвіту. Непроминуще в ній насамперед прекрасне. Потім – крицево чисте. І аж потім здатне до Любові, готове до Любові, Любові варте. Людство – похідна галузка цих цнот, але не самі цноти.