«П’ять життiв, прозоскайп», роман

    ХХ
Еволюція homo sapiensa (назва тупа, дурна і пихата) 
невідь з яких причин вирвалася з ланців суто існувальних обов’язковостей. Наука, мистецтво, держава призвичаїлися замовляти позапотрібне: палаци, предмети розкоші, механіку класу «лінь», яка на сьогодні самообслуговується технологічними лініями, з прогресом людини і людства не сумісними. Історично, до речі, не вперше: піраміди стоять невідомо нащо. Мегалітні руйновиська – те саме.  Мегаполіси як обов’язковий елемент зорового кіноряду аж кричать: «Погляньте, які ми!» Як на мене – ніякі. В них не присутня природна практичність. Цивілізація перетворилася на гусінь, що з’їдає планетарний гумус, не беручи
участі в його повноцінному відновленні.
…Альтернативний різновид соціального поступу, безперечно, існує. Не в комунізмі, не в капіталізмі і не в економічній рівності, а в потребах суто спожиткових. Їх легко віддистилювати, поставити на виробничий конвеєр 
 і тримати під  щоденним контролем. Людське «хочу» не може і не повинно вічно залежати від ринку, а людське «маю» – від прейскуранту малопотрібних послуг… Найбільше досягнення нащадків міфічних Адама і Єви – наш внутрішній світ  не колись, а саме зараз, – перестав вмотивуватися фетишем виживання: потреби і запити тіла на всіх рівнях їхньої рефлексації відхрещуються від дарвінізму, марксизму і тих форм релігії, де  Дух залишається противагою усьому матеріальному, а матеріальне потребує  патронату Духу. Світ визрів до автономізації буття, а з тим і до незалежності від давно  загнаних у підсвідомість інстинктів… 
Ось так, дорога публіко: те, що ти називаєш розумом, – всього лиш інстинкти. Включно з наукою, яка абсолютизує часткове, дрібнить часткове і самознищується в частковому. 
Насолода, з якою зміст подуманого  ступив на стежку з голови назовні, де групуються позатілесні відстійники інтелекту, не мала нічого спільного з хорошим чи поганим настроєм, із задоволенням собою чи вдалою якоюсь авантюрою.  Він не імітував мислення, а мислив. Непомильно, непідконтрольно, немеркантильно… 
Борис Васильович знову чувся одним із тих  тих, що верховодять. «Мічений»,  –  казав про нього кадровик сталінської ще школи, маючи, очевидно, на увазі кр’єрні його інтенції. Він помилився: кар’єра  –   то служба, а його цікавить виключно гони на випередження.
 У тому числі й у філософській публіцистиці.
…Шукати першопочатки явлення світу таким, яким його маєш перед собою зараз, заняття пусте і непотрібне. Кінокадр складається з усього, в нього напханого. Голівуд це перетворив на окрему індустрію з виготовлення і пошуку єлизаветинських зубочисток, шнурків, взуття, одягу. У поняття атмосфери часу не увіходить лиш час. Отже в мистецтві в усьому і скрізь маємо справу із замінниками. І враженнями, що творять ілюзію справжності. До того ж безаналогової, оскільки справжність достеменна  – вже тю-тю. Та й чи була вона? 
Проте щось та замість неї маємо. Бачу, розумію, передаю рецепторам, що встигаю – засвоюю… А не встигаю – забуваю. Наче його й не було. Діється це на шалених швидкостях… 
…Знову носимося з «Тінями забутих предків», де щопокадрово змигує тьма кіносміття. Погляньмо на фрагмент з Івановими пошуками роботи. На полонині він її знаходить у ватага, чия біла отара (що значить саме цей колір овець – залишимо для смаків і смакувань патріотів) б’ється у вориння загороди  чи й не прибійно. Ватаг і його вівчарі  при цьому позують, гори позують, окремо вихоплені з бунтованого кіношниками овечого нурту тварини позують, хмари – у русі. Для чого? Динамічне перебільшення позірно правдивіше за  статику; не встигаючи разом з кінокамерою думати, покладаєшся на відчуття, яким ліньки переконуватися, що ними маніпулюють. Зорове «забагато» є художнім «мало». Правда, не скрізь, а там, де предметний світ не переплетений  волосінню змістової єдності  спожитих оком деталей, образів, слів. Як і в кожній говірці, у кіномові й кіномовленні  зоровий антураж не терпить дупел, мертвизни, проголошень без проголошеного. Те, що на екрані, те і в глядачеві…