«П’ять життiв, прозоскайп», роман

ХХІ 
Аж вуха ломить від тиші… Що тут роблю? Нічого – їм. Баба мною тішиться, а я гарчу. Татуньо з Данилом раді – не мають замороки. А яка зі мною заморока? Я для себе заморока – мокрію щоночі. А вдень відсипаюся. Якщо нема роботи. Тупої – стояти раком на грядці  і діставати  з-поміж покручених  стебел здоровенні  полуниці. Після бабиних зізнань про добрива з хліва і нужника до рота цю розкіш не кидаю. Малою трощила, аж цвиркало, а зараз цвиркає з мене…
Данило вже не сниться. Знаю, що вони з мадам вичворяють, навіть коли втомлена, бачу, але без зла. Образа – та мучить. Не на них, а на себе.  Не набулася дитиною.  Зрідка згадується то те з прочитаного, то те. Про любов брешуть; вона, як дощ. Обдмухує прохолодою, лякає блискавками. А виливається на голову – ніякої любові. Мокро, зимно,  поки голова не заіскрить знову. Голова, а не тіло, яке здуру пхаєш – жеріть! А сама слухаєш себе. Сховану в тілі.
Баби я, виявляється, не знала. Побачила мене в стрингах і в крик. Скинь! Я  скинула. Баба впала на грядку і за серце. Я – в хату, з хати, даю їй нітрогліцерін. А вона дивиться, дивиться на мене і зі стогоном: «Дитино, то ж я». – «Де?»  –  «Ти. Крапелька в крапельку. Моя ти мученице! Моє щастя! Мій встид! Не вдягайся, хай дивляться». Я, звичайно, вдягнулася. І тиждень їла налисники, вареники, індика. Без городньої каторги.
Батько щось їй розповів. Що саме – не розбереш. Якщо я гуляща, то засуджуй. Якщо нещасна – розпитай. Я б розказала. Не все, але бодай те, що розумію. Не так, як вони, – оступилася, безсоромна, бідна. Баба так не думає, але  не показує, щоб не виглядало, що вона на моєму боці.  А на чиєму ж? Допечуть – переїду до неї. А далі – темний ліс. Школа багато від чого стримує. Прийдеш напрасованою, зі свіжою головою, і пару уроків кайфуєш. Місто десь там, а ти – в класі, слухняна, щось тямиш. Доки ніхто не дрочиться, не заздрить. Найсмішніше – мені. Половину класу возять на машинах, годують з базару, ще половину половини напихають кишеньковим  послідом, і аж в самому кінці –  я. Дитина алкоголіків. Данило,  коли його побачила, здався ангелом, що з’явився, аби сповістити: «Не все так херово. Я є, ти є. Ти ж гарна». Само собою – гарна… Але  яка саме гарна – говорять різне.
Доросле життя пасує дорослості. А потребує  багато чого  старшого за дорослість. Без копійки за душею ти ніхто. Згадала. Про школу. Бідність там як індійська корова. Данило казав – на них моляться. Ходять, гидять, а зачіпати не смій. Літераторка вся в золоті, а вічно про одне і те ж. Про гнаних і голодних. Всі перед ними винні. Тоді й передо мною винні. Я так не вважаю, а тільки кажу – не вчіть брехати. Хто що має, хай собі має. Страшно, що я ніколи  не прорвуся між тих, що   мають. Тоді для чого жити? Школа про те ні слова. Крім: «Любіть Україну. Шануйте батьків. Любіть рідну мову». За що? Я знаю, за що, але не скажу. Хіба сама собі. За себе, якою я є. Пробувала стати іншою – гріхи не пускають. Мовні теж. Всі стерви з першого вже класу стерви. А я тільки й мала обнов, що мамині корсетки, сорочечки, блузки. Фірма. Поки не зрозуміла – облудна. Україна теж облудна. Вічна Харитя.   
Тут хоч не брешуть. Нема кому.  Хіба сама брешу. Дівка-грім, з Києва. Кому прийде в голову, що в неї ні копійки. Навіть на дорогу. Як виглядаєш, так і носа тримаєш. Я його не деру, але й  ним не підпираюся. Ходжу прямо. Хіба зараз… Відчуваю, що за мною слідкують, а хто – не розберу. Бабина хата нікуди не дерлася і в очі не лізе. Видолинок з нею в центрі колись був хутором. Село там, над нами. Тут кругом городи. Тягнуться зверху, а чиї – ніхто не показується.  Зверху є і дорога до траси, і магазини. Може, й яке-небудь «діско». В чому? Мала б телефон – хоч зрідка з кимось поговорила б. Цього літа я їм не забуду.  Якби не болото, чагарі і річечка –  навчилася б плакати. Ще встигну.
О, межа ожила. Завше думала – кури. Чекала – жодної. Поки в той бік дивилася. А нині перевірю. Якщо якась звірина, хоч накричуся… Поки нікого…