«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Так, не захоплюйся. Трисмегіст, греки, романтики кіноглядачами не були… Кіноекран запобігає перед дійсністю бодай тим, що безсоромно її наслідує. Мистецтво пересотворення на ньому і для нього не головне: вважається (ким? А хоч би й мною), що реальність багатша за кожен художній із неї зачерп, який кінострічкою приховується або не приховується. Параджанов бавився в Гуцулію, припустившись при цьому істотної помилки. «Я – це вона, і вона – теж я», –  ось  його з Ільєнком мистецький маніфест, розрахований на те, шо цим вони Україні лестять. Може, й так – лестять, але заради яких  мистецьких відкрить? Перше з них самозрозуміле – в України з’явилися нові кіномайстри. Це так і не так: майстерність подачі давно і встоянно існуючого є справою суто фаховою. А кожен майстер – то ще й творець. Чого? Патьоків крові, перетворених на червоних коней? Дурнуватих танцювальних масовок? Діалогів, що інформують, нічого не генеруючи. Режисер-льяльковод і оператор-символіст тужаться вискочити за горизонти європейського і почасти японського примітиву, проте з нульовим результатом. Тобто не ступивши ані кроку до Коцюбинського-мислителя і убік Гуцулії як натури. Не декоративної, а живої.  Не все ж у ній діється виключно на полонинах, в колибах, для Парижа, Канн і Буенос-Айреса відкривавче цікавих, але не більше. Світове кіно давно і безсоромно розважає і розважається. Але виправдовує свою посестреність з літературою, живописом, музикою, театром не тим, що копіює їхні людинознавчі і світознавчі набутки, а тим, що їх синтезує. Хоч і це ще далеко не все. «Мить, зупинися!» – то вигук естета-мрійника. Мить зупинена –  чудо естета-мага, який здатен розгледіти, відчути і зрозуміти в побаченому вічність при її спаданні на земність і при її розчиненні в земності. Зараз, тут,  наживо. Дощ у виставі, дощ у романі і дощ у кінострічці – не три версії дощу, а три змістових різновиди його повноти. Остання – найбільш ворожбитна: увійти в неї і з неї вийти без забуття про себе минущого практично неможливо. В ідеалі. Це правда, але не вся, бо безідельного мистецтва не існує.
До збадьореного і навіть надихнутого  передуманим Бориса Васильовича  разом з тезами подальших фрагментів виношуваної статті  почали підкрадатися газетярські  стерв’ятники. Не дурніші за нього, нічим і ніким не налякані, вони вислухали засадничі посили неофіта і, може, не йому, а собі, скориставшись паузою,  нагадали: «Тіні забутих предків»  – шедевр.  
Для кого? Не звиклий до осмикувань  аматор пера чи й не образився.  В авторській шкурі він ще не набувся і вважав її чимось близьким до смокінгу. Не дипломатичного, а нобеліантського; слава  великих належить і початківцям, які нею якщо не надихаються, то підбадьорюються. Крім того він знає, що каже. «Звідки? Про кіно хто тільки не писав». – «А я про що?»  –  «Ти збираєшся писати про себе».  
Кілька місяців блукань Карпатами як образом (він прислухався –  мовчать)… як образом (дива – до очей просочилося щось схоже до сліз)  української частки дрімливого бескиддя… Чорт, чорт, чорт!!! Я, виходить, дурний… Але й дурному ясно, що церква не ікони, а церква. Скільки ікон не назбирай, без храмовості вони мертві. А храмовість духотворна. «Загальне місце».  – «Для вас». – «І для тебе. Ти не мудруй, а починай писати. Тоді побачиш, що саме у тебе виходить. Поки що сумбур. Крім того…»  –  «Що крім того?»  –  «Згадай, про шо ти думав зранку. Коли голився, пив той непотріб». – «Кава   не непотріб…» 
Збитий з пантелику мільярдер  поклав руки на коліна. «Згорьовано»,  – змайнула і щезла насмішка. Чия? Так – ясненько: поміняємо образ. Вони мають рацію – навіть брехати треба од свойого імені. А до нього ще йти і йти. – «Вже тепліше». – «Біжіть скупайтеся». Стривайте – про ранок. Я пробудився, бо почув: «Може таке статися…  – Це не я говорив – хтось…. що духобачення побило з літературою горшки. Вона пише про те, про що пише. Як і людство стає тим, чим стає». – «Не збивайся на загальники. Далі!» –  «Ще раз таке почую, пошлю…» – «Далі!» – «Кіно спонтанно прихопило у природи… додало до природи людського зору його проривність в епопейність мікро…»  –  «Чого зупинився?»  – «Не знаю, звідки взялася епопейність». – «Якби знав, ми б тебе не слухали. Спробуй усе ж якийсь ґудзочок зав’язати». – «Ґудзочок? Хай буде ґудзочок. Епопейність мікросвіту». – «Все?»  – «То ви збиваєте, а не я збиваюся. Я знав». – «Передумай ще раз продумане. Там тобою і не пахло. Знає дурень. Не знає мудрець. Не ти, але дерзай». 

Угу… Урок ще той. Що за мікросвіт? І мікросвіт чого? Рецепції, рефлексій?
Борис Васильович знову почувся гарно надутим м’ячем, по якому вдар – скокне вище стелі.  Це ж яке щастя – мати можливість отак от сидіти, класти на всіх і все ще не зів’ялий  прибор, але жити не ним. 
Ні – не куплюся вже ні на що! Тільки письмо. Не учительське, а навчительське. Крок перший зроблено… Йдемо далі…