«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Євгенія печально всміхнулася, вітаючи й себе з причетністю до людства. А так кортіло виключності. Хоч… Вона  глянула на вікно. Кожен є таким, яким себе бачить. Все решта всього лиш трапляється. Я – жива звичайність. Це правда. Але й те, про що думалося, теж я. Чуєте – теж!
 За вікном щось  змигнуло. Для сполохів ще рано – ними розважається серпень. Нагадує птаству – пора. Ставати на крило, вивіряти магнітуду готовності до перекиду себе якнайдалі на Південь. Для чого? Оті Південь і Північ. Особливо – Північ. Не лише геофізична. Дітей ростять саме там… Птахи… Ще одна таїна. Хай для неї одної – від того не легше.
На мене хтось звідкись дивиться. І що ж він бачить? Своє якесь мево… 
Справді дивиться: в шибці обіч задалеко відсунутої гардини  чорнів стовп чужої свідомості. Саме так він себе схарактеризував і повідомити щось більше відмовився. Не страшно – надивиться і щезне. Людина вмерла б від навали на її розум одномоментних  поглядів земної живності. Плюс дерева, вода, небо, вітер. В них і серед них кишить сенсорикою дикою і не дикою. Ця – не дика. Спалах екрана мобілки і перші такти віолончельного начерку «Мелодії» підтвердили: так, про тебе хтось,  принаймні, згадав. «Альо?» – «Це я, Євгеніє Панасівно. Я знав, що ви не спите. Ви теж усе чуєте?»  – «Залежно, що». – Євгенія здригнула від збовту у грудях цунамної ненависті: Голова кооперативу певний час розраховував на неї як на високоінтелігентну коханку, набридав натяками на музичні усамітнення, утечі за місто, господарські за інтим компенсації. Поки Данило не показав йому книжку Євгенії Семибрат «Спокушений змій». «Що це?»  – «Роман вашої сусідки». –  «Роман?» Занадто багато романів. Так прошепталося тоді, а зараз з горла рветься не дуже перелякане, проте потребуюче спільника припущення: «В будинку оселилася нечиста сила». Бо якби була чистою, не робила б, що робить: самовільно зачиняє і розчахує балконні вікна, пересовує рояль. Більше ж нічого такого важкого й гудючого в професорській квартирі нема. «Ви впевнені, що не спиться саме професорові?»  – «А кому ж? Я з першої години ночі слухаю. Ви теж, певен, чуєте, але зателефонувати гордуєте». –  «Професора дома нема». –  «А звідки ви знаєте?»  –  «Якби не знала, не казала б. Телефонуйте в міліцію».  
Сусіди не помирилися. Проте ніч до уваги дещо взяла: сполучила тишу завіконну і застінну з рідко надибуваним на Землі абсолютом мовчання. Без шелесту, рипу, скрипу. Без навіть натяку на життя. Чуже і своє. 
Євгенія глибоко-глибоко зітхнула, сподіваючись почути бодай себе. І не почула. Може то не вона?  А чому б і ні. Учора бачила над собою зеренце кульбабки. З розчиненим у повітрі парашутиком. Кудись плило. Без пам’яті про  травневий жовтяк, червневу здійнятість над травою, про зеленавий згорток нерозпуклого літа, яке вітер розпушить, порозносить, не потребуючи на те згоди кореневної материзни.  Мої писання так само – розлетяться чи й не послівно, і яка душа їх прийме, дозволить в собі прорости, – не питай, не питай, не питай… 
Вітаю, Смерте! Якщо це ти. Без нас. Тобі не позаздриш. Ми – сподіваємося. Ти – сподівання нищиш.
Більше нічого?
Більше нічого.