«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Відійдіть!
Вона сховалася до ванної і  вийшла з неї ще чужішою, ніж прийшла. Три не хлопи, а хлопчики винувато перестали дихати. Євгенія їх проминула і враз передумала:
- Якщо не будете говорити про музику, я лишуся.
- Яка до біса музика! Хіба то музика? – Данило зустрівся поглядом з Борисом Васильовичем і гаркнув:  – Молчать!
 Професор – каву! На мене не дивіться. Що то було?
- Шопен, хлопчику. Всього лиш Шопен. І неземна ця,  – Євгенія стала поруч з роялем, –  душа. Моя подруга називала орган Богом. А це навіть не Бог – це сам Всесвіт. Як можна бути Богом Всесвіту? Або – або. Або Бог, або Всесвіт.
- Якщо дозволите…  – Борис Васильович
 випустив з-під контролю обличчя, і воно знову стало банькатим і не дуже рівним. – Я припускаю тавтологію понять, а не сутності. Бог, Владика, Деміург, Пантократор. А Творець – то вже не постійна, а дискретна функція. Навіть разова. Ви її продемонстрували.
- Я не Богиня?
 Всього лиш Творчиха?
- Божество.
- Дякую. Усе ж що це таке? – Євгенія знову торкнулася правицею інструмента.
- Рояль. – Богумилові було заборонено будь-які довкола його місії розмови, і він кинувся на кухню. Наказавши: «Більше ні звуку!»
Гості розійшлися по залі, визбируючи у ній ще багато питань: «Де беруться такі крісла?.. Скільки коштує такий диван?.. Як попали до Києва ці гардини?..»  А Данила буквально скрутила цікавість до раніше непоміченої гравюри. Вона висіла на глухій бічній стіні на ролі інтер’єрного загальника. А зблизька – втягливого безживного пейзажу без тверді, без неба, з палітрою не переходовою, а застиглою. Як застигає замрія. Не образна, а суща.
- Щось втямив?
- Ні. Але ні про що не розпитуймо. Ми перші тут гості. За майже рік.
Данило вже забув, що прилюдно на шефа накричав. А шеф – що він шеф. Євгенія теж забула про Шопена, про дозенітний рокіт невідомо яких струн. Останні дні вона носила в собі почуття вини. То перед усім світом, то тільки перед собою. І враз груди кольнуло – Ліза! Забуте ними всіма дівча. Чому?
- Товариство!   
Данило з Борисом озирнулися не на голос, а на інтонацію. І теж чогось напружилися.
- Хто з нас найбагатший? Ви?
Борис напрочуд інтелігентно здивувався, потім мовчки кивнув.
- Мені снилася Ліза. В тому самому платячку, що й завжди. Мені треба, щоб вона цей рояль почула. Відвезіть мене до неї. А ти дістань адресу.
- Я маю. І через тиждень їду.
- Сам?
- Удвох. А може й утрьох. Я Богумилові ще не говорив.
- Тоді я буду четвертою. Якби зробити так, щоб вона не образилася?
- На кого?
- Не на тебе. Господи, тільки зараз згадала, як вона зізнавалася, що ніколи не святкувала дня народження.
- Як?
- Краще спитав би, коли свято? То ж за тиждень. Рояль. Шопен. І ми… І Ліза… І все поруч. 
- То норма. – Разом з  рештками похмільної нудоти з Бориса вивтікали спорски ейфорії. – Є, як має бути. Було б інакше – не було б нас.
- Тоді чого їхати?
- Заради себе. Я водій. Без жодних ілюзій. Кожному не своє, а свої хочу.
- Тоді не їдьте.
- А хто повезе? Ви?
- Забула, хто ви? – Євгенія прикидала, як свіжопоголене це ніщо знищити. За комп’ютером це не проблема.
- Всього лиш я. До вас приходить Бог. Я борсаюся сам. Але й мені він не вибачить тупості. Тільки й усього. Хтось виступає, хтось аплодує. А Ліза просто живе. Ви з Данилом хочете почути на свою адресу «браво!». Не почуєте.