«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Поняв.
Данило натягнув штани і взяв курс на  метро «Оболонь». Там є магазин з орєнтацією не на найкраще, а на ходове. Євгенія у його бік подивитися не встигла: коло ніг сів їхній з Лізою голуб. Попробуй не заплач. А заплачеш – то вже не до задивлянь. Хіба у себе.
ХХІІІ
Захоплення небезпечні. Не обов’язково втрачаєш голову, а гроші –  обов’язково. І втрачаєш, і розтринькуєш. Ноти то ноти: не знадобляться Євгенії, знадобляться комусь з її учнів, а плаття тому дівчиську – явний перебор. Дві  сімсот баксів. Нікому не кажу, бо засміють. Нащо дороге там, де  нема навіть дешевого? Погарячкував. Євгенія теж не здогадується. Про ціну. Правда, не певен: смак має ще той. Але – артистка: пообіцяла ексклюзивний концерт, хоч свій подарунок одразу поклала на фортеп’яно, а з платтям підійшла до дзеркала. І поцілувала мене опісля в щоку. Розумій, як хочеш. Схиляюся до думки, що… треба думати й думати. Хай тільки не вважають мене піжоном. Або залицяльником через голову…
 Той рояль мене вразив. Може, більше,  ніж озвучений ним Шопен. Сама Женя теж сподобалася. Але! Щодалі від того дня, особливо – у Відні, я, збираючи себе до купи, тобто не ділячи себе на філософа, естета і людину постмодерної  культури, щораз чіткіше усвідомлював: разом з нами і не де-інде, а тут, на землі, нашим мистецтвом пожиткується Космос. Не на правах загальновизнаного рецепційного співавтора, а на ролі нашого учня. Тих дві живих тички, що набридали  розпитами про Данила, були в розпачі через відсутність у Києві його колеги-професора. Я з Данилом пару раз зустрівся і теж попав в число осіб, якими цікавляться фантомні поглиначі, зчитувачі, абсорбатори змістів земного мистецького ґенія. Індивідуйованого і ні. Точніше – колись могутнього «вулканічно», а тепер розлитого по формах на ймення «Да Вінчі», «Джон Дон», «Шекспір», «Моцарт», «Бетховен»,  «Бальзак», «Толстой», «Рахманінов». Список довільний, а принцип один – сугестія Життя і Духу настановою виразити, висловити і очуттєвити свідомісні потуги найперше живого Життя, а не самого по собі Усекосмічного  Духу…
Фу – сформулював і полегшало. Ми є не лише собою, а й тим, як нас слухають, чим бачать. Існування само для себе і само по собі – ніщо…
Здається – вийшло. З мене те, що ніколи туди не заходило…
І ще: Земля як всекосмічний полігон, лабораторія, пробірка наближається до ще одного уніфікаційного колапсу. На біса нам півтора мільярда різновидів живого? Чого живого? Змій, якими кишить там, де кишіти не повинно? Хтось комусь повинен поступитися. Самоприборканий звір звірині фактичній чи навпаки?
І ще: необхідна ревізія Богів. Бавитися намоленими ляльками ніхто не забороняє. Але конфесійні Всесвіти – то ідіотизм. Не стану цю рефлексію конкретизувати, хоча… Ні, стримаюся…