«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Щоб не херачити кожен день – нащо… 
Фінанси, капітал, гроші, бабло – то, зрозуміло, не одне і те ж. Але потребують всі оті необхідності розмаїтої праці. Виходить, є на Землі спільноти, які не працюють. І не паразитують, інакше не забезпечували б себе подібними  роялями… Копіровані гроші – то дрібничка в порівнянні з тим, що ці роялі значать для людства. Качають енергію з нічого. І ще й звучать. Зажди, а куди дівається накачане? Йде в Космос? Тоді це вампірство. Чужопланентне – в це я можу й повірити…
Злодій на злодієві… Краще поспи. Данило покрутився сідницею в піску, щоб ні вона, ні тіло про себе не нагадувало, спробував забути про гроші, про стенд, про підвал, звідки скоро втече. Шеф обіцяє роботу з якоюсь посадою… Заберу малу…
А хто тобі сказав, шо вона піде? Та ще й назавжди. Сімнадцять років. Ти хоч уявляєш, що то таке? До того ж без освіти… А при чому тут освіта? При тому, що в тебе вона є. А в неї, як в небі, – нічого. Крім відходів… Парниковий ефект, якщо про такий чув, забезпечений. Хіба не будеш з неї злізати.
Яка ж ти паскуда… Знаєш одне, а думаєш, що думається. І то не вперше. Все гарне брудниться – то закон. А може й необхідність. Життя – не балет. І не сцена. Чим тебе вбила Євгенія? Сумісністю  несумісного. А її завальна гра! Була   просто розумна бабенція – і нема. Валькірія. Не знаю, що то таке, але щось багатолике, багаторуке, багатотіле. З одним поглядом і одною душею. Не підлеглою тому поглядові. Ти ж чув, чим для неї є мала? Встидом і щастям. Сказано було простіше – ми і вона… Поруч. Без копійки…
Так, кінчай про копійки. Якась чортівня: там де бачиш тільки себе, живуть звичайні люди. А про себе забув, і проступає… На місці шефової морди – Мефістофель. З його бібліотеки. Десь їздив і дав на три дні ключі. Чи літав. Повернувся постриженим під рудого Обаму. Схуд. Привіз цілу торбу нот. Згадав – з Відня. Щось з Євгенією затіяли. А мені ні слова. Паруються…  Справа їхня. Але мала тут при чому?
Всі ми чимось здаємося. А вона вже є. Якою народжена – в тому самому платячку, в тому самому тілі, в тій самій ролі. Волелюбної українки.
Суки…
Заспокойся. Те, що міг дати, ти їй дав. Право на себе. Страшнувато, але дам ще й обручку. Шеф натякнув – за ним кредит. Мені більше нічого не треба. 
Де моя голова була раніше? Міг би зараз зателефонувати. Міг дати сотню-другу на оплату sim-карти. Якби мав більше совісті. Залишу тисячу на що хоче. Решта скидаються на квіти, шампанське. Не треба було на це погоджуватися. Вона ж страшенно горда. Треба везти все, щоб не виявилося: нема фужерів, нема хліба, нема доста нарізки. Хай думають. Я од неї не багатший. Без неї.
…Я живу, хтось живе, всі живуть, а звідки береться незалежна од нас надвисока норма? Не святкова, а щоденна. Зібралися не якісь там святенники, не ґенії. Побазарити, для чого ж іще. Розумні про розумне, дурніші – про дурніше. Так водиться, так навіть треба. Щось перехопити, щось з себе викинути. А тут, як якийсь писака пожартував, – рояль. Там було – в кущах. Я не зразу допетрав,  у чому сіль? Спекуляція на «ніби» – ніби випадково, ніби ніхто про це й не думав. А так – сідай і грай. Ще багато над чим насмішки, але Євгенії то було до лампочки – рвонулася до себе, якою я її не знав. Ніхто не знав. Трах-бах – і всі як подуріли. Богумил навіть чогось злякався.. Каву пили, як причастя. І що найдивніше,  одне одного підштовхували. Лізти все вище й вище. Не знали б Лізи, вхопилися б за когось іншого. Тільки б закріпитися на новій для себе висоті. А може, й не новій? Звичне стає звичним не зразу – тільки й всього. А Ліза… За писаними нормами вона попереступала все, що було під рукою. А за неписаними – нічого. На цьому тримається світ. Поки що тримається… Так – готуйся до ревізії. Данило вгледів копичку Євгенії, черговий на її талії поясок, прорахував час, коли вона пояс почне розв’язувати, і вдав, ніби спить. Але вже буквально за секунду почув:
- Злочинцям сон заборонений.
- Це про мене? – Він сів і протер очі. Без показухи: його сумління справді  свербіло.
- Про нас обох. Але про тебе найперше. – Євгенія повідкривала суховаті свої принади сонцю і лягла поруч з коханцем. – Ти мене, часом, не приревнував?
- Часом ні.
- Я так і знала. Тоді ми друзі. І як другові зізнаюся: я Лізи боюся.
- Не їдь. 
- Легко сказати – не їдь. Мені то треба. Щоб колись побавити ваших діточок. А може й чому-небудь навчити. – Євгенія пробігла очима по, нікуди не дінешся, жорсткуватому Даниловому обличчю. – Не стримуйся.  Кажи, що хотів сказати.
- А нащо? Все сказано.
- Не все. Борис, як і всі ви, дурнуватий. Затіяв, затіяне сподобав і вже ним тішиться. А Ліза може так шарпанутися, що за нами тільки закуриться. Ми їй купили плаття.
- Нащо?
- Питай Бориса. Каже – на випускний. Я такого ще не бачила. Вільне, здригує навіть на дихання. 
- Ти, звісно, вже попробувала.
- Я й тебе попробувала. І не шкодую. Але Ліза – то стаття окрема. Ніби моя сестричка. Життя щедре. Проте уява щедріша. І набагато вимогливіша. Утім, як у кого… Ми їдемо мікроавтобусом. І я не хотіла б, щоби той бус вів Борис. Чи хто-небудь чужий.
 І не хотіла б бачити вас п’яними.
- А ситими?
- То справа Бориса. Ти йому подобаєшся.
- Повідмиваємося… Добре. То він тебе послав?
- Не зовсім. Але й він. Хай позалицяється. За тобою, не забувай, професор. 
Те, як це було сказано, Данила здивувало. Прохально, налякано і сором’язливо. Євгенія це вловила і роздратовано закам’яніла. А Данило, навпаки, глибоко в грудях усміхнувся. Рояль, схоже на те, перемагає.
- Не переживай. За себе і за Бориса. А професор – мій друг. Вам цього не зрозуміти. Дитина. Купив  Лізі велосипед. А я йду за дешевим мобільником. Поки звикне. А ти що повезеш?
- Не твоя справа. Жіноче.