«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Я тут.
- Хто?
- Я.
Ліза знетілено схитнулася  –  так само озвалася б вона. До неба, якби те про неї згадало.  Полин перед очима нерішуче розсунувся і її обпекло щастям – в гущавині серіберних штурпаків стояло дівча. Нижче за полин, але вище латочок пирія, викидуваного (Ліза знала це ще з сьомого класу) з прополюваних грядок на межу, де пирій починав зеленіти знову. 
- Моє ти,  – Ліза виросла без ляльок і зараз згадала те, що чула ще в сповитку від мами,  – перепелятко… Моя пташка… Мій… Спасителю…
Дівча не важило нічого. А Спаситель більше за Землю. Недовго – до доторку Лізиних губ до щоки дитини… Наче до щоки  ангела…
- То ти за мною підглядаєш?
- Я не підглядаю.
- А що?
- Дивлюся.
- І не боїшся?
- Ні.                      
З піднебесного далеко долетіло чуте не раз і раніше, але не зауважуване:
- Мар’яно!!! Де тебе чорти носять?
- То баба?
- Бабина.
- А в тебе є своя?
- Є. На роботі.
- Мама теж на роботі?
- Мама в Києві.
- То ми з тобою киянки.  – Ліза обережно торкнулася губами дитячої руки і кинула прощальний погляд на  світ  свого дитинства і сякої-такої юності. Як цілком вже доросла жінка. – Можна, я тебе занесу до баби?
- Я не хочу.
- Буває.
Доросла Ліза поставила Мар’янку на землю, а Ліза молодша прокинула уяву в бабину хату. Незаміжня медсестра її успадкувала від батьків,  які самі себе вислали після війни на Донбас. Хата нудьгувала не довго, бо їхня дочка після Єнакієвського медучилища  і перших любовних розчарувань поклала знайти щастя там, де вперше почула соловейка.
Більше першою і вперше їй зазнати нічого не судилося.  Чужі парубки, чужі чоловіки, чужі болячки, чужий галоп до комунізму і чуже ним розчарування вихолодили її середину настільки, що черговий вседержавний заклик до віри високим словам і помислам вона зігнорувала. Радіо і телевізор у неї не працювали, а городина росла. Садок син на тверезу ще голову прорідив, понавозив щеп, і тепер ніяких пенсій вона не потребувала. Тільки здорових ніг, корзин і онуки, але та на обіцянки ділитися з нею виторгуваними грішми не купилася. Візьмеш тут, заберуть там. А не віддаси – проп’ють разом з квартирою. До того, власне, йшло і, може, йде. Побачимо. Але торгувати…
З Мар’яною на руках усе в ній прояснилося. Вона не те що наглянула – приголубила  майбутнє саме отаким: любленим без грошей і не за гроші. Данило сказав би – за так. Хай собі каже. Сам з підвалу не вилазить. І вона буде мати свій підвал. Без нього. Останній шкільний рік треба зробити виключно шкільним. Звикне…