«П’ять життiв, прозоскайп», роман

І кілька слів про кіно. Кінокамера – око. Ніби виключно людське… Ніби гранично одуховнене… Ніби синхронно тямковите… Ніби концептуалізоване… І ніби самопідконтрольне. Малесеньке але: чому ним пожиткується не свідомість, а підсвідомість? Що це таке – не стану уточнювати, бо, по-перше, не знаю, а по-друге – знати не хочу. Коли нею стаю чи переважно є. Довкола, під і над механічно фіксованим зоровим рядом аж кишить від сенсів, змістів, змістоперегуків і змістоузгоджень. Додаймо до цього людську мову, музичний супровід, магію колористики, історію як брехню плюс історію як піт, бруд, інтелектуалізоване сміття, і що у нас вийде? Не на екран, а з екрану? Нейронна свідомість, довкілнейронна свідомість, свідомість чисел, маси, відстаней, безум знання і безмір спізнаного, але не інтеріоризованого. Все це на плівці, в цифровій реінтеграції  присутнє, взаємодіє з фабулою, проявляється, контекстуалізується, додається до перевідчутого, передуманого, пережитого, перехлюпнутого енергіями, назв, призначення, цілей і системностей моторики яких ми не знаємо.  Кінотеатр удома – то домашній мій Макрокосм. Поки що ним розважаюся. А завтра, позавтра… Будемо бачити.
..
Яхта, чий тихий хід додеснянською частиною Дніпра доправив Бориса Васильовича трохи задалеко від дня сьогоднішнього, ледь здригнула і знерухоміла.
 - Що там? 
- Виливаю помиї.
- І багато вилив?
- Не дуже. А що?
- Кінчай. – Борис Васильович згадав, що розмовляє з двоюрідним братом. Бездомним, безсімейним. Якого все ж доведеться перекинути за місто. Сторожем. Добро здатне і навіть повинно бути не надто прискіпливим. Але при чому тут Дніпро? Сто разів нагадував: є  санітарні служби, є катера з викачкою технічних і побутових відходів.  За борт можна тільки плювати. 
Світ не зміниш. Прибрати прибереш, але тільки й того. Він скрізь чужий. Навіть у мені. При вимушених балансуваннях між «можна» і «не можна» проблем було куди менше. Проте зараз «не можна» сил забирає устократ більше… Воно ж і обкрадає.  Бо те, що робиш виключно для когось, потребує  саможертовності, накладання вето на цілком природне бажання побути в шкірі тих, хто на тобі паразитує. Це ж легше, ніж бути на побігеньках у не своїх негараздів, нещасть, не своєї ліні. Доброчинність жттєзгубна, ото й усе.
Ледве не застогнавши від мушви сумнівів,  він запалив сигару. Розкіш дозволювана лише на яхті, надвечір, на самоті; на дачі він тримає кілька люльок. Теж для надвечір’їв. 
Cебе надто імпозантного він соромився. Той Данилів професор з першого ж на нього погляду вразив безпомильною підгонкою звання і напрацьованого образу. Бо хто його знає, ким він там народився. Де саме там – потім. Коли придивлюся. Воля – це ще й не силуваність жестів, постави, вимови. Кажуть, лорди не колупаються в носі не тому, що це моветон, а через відсутність у їхній автоматиці такої простолюдної форми насолоди. Сигару у прямих пальцях – абажаю. Шик. Тоді як аристократи не шикують. І не мучаться з кількома парами виделок і ножів, а спокійно ними перебирають. Спокій. Як щоденна заміна нірвани. Потім – природність. Усі мої розумування не мають і не визнають жодної принуки. Єдина ознака і єдиний тріумф здобутої… Ні – вирваної у невігластва свободи. Cogito ergo sum. Дурниця!!! Думати можна про різне і по-різному. Без ані натяку на оригінальність. Хоч сама по собі оригінальність – ніщо. Саме тому я з сигарою ховаюся. Але – з насолодою. Ergo – я не аристократ… Як Євгенія зітхає – отаке… Вона мені не подобається. Але з нею краще, ніж з різними гівнючками. Внутрішньо краще.    
Так – аристократизм здимів. Тоді про Данилову малу. Чому я на неї потратився? І чи саме на неї? Як на мене… Підкреслюю – як на мене, поля з плеканими людством цнотами поливаються не лише Небом, а й слізьми. Далі, прошу уваги: йде уточнення – слізьми, скажемо так, виродків. Чи вийнятків, тобто – не  маспродукту. На житньому чи пшеничному полі  надто високі стебла колосками практично не обтяжені. На полі людському… Цитата з якогось роману? Не пам’ятаю… На полі смиренному… На полі болю… Чи бою? Менше з тим – на полях людської слави й неслави стебла-велети виношують одну-дві зернини. Муки й хліба з них – нуль цілих, нуль десятих, а високості… Принаймні – оглядової   – безмірно більше.  Те, що рослини чують, бачать, мислять, страждають, доказів не потребує. На стану тратити на них час і я: скоро повертаємо в затоку. Стебло-пустоцвіт страждає. Похитується і страждає… І коли плаче, вітер несе його сльози уверх. На плантації почуттів, станів, переконань-вийнятків. Я теж вийняток. На який впала крапля видобутого з Євгенії-мисткині каяття. За що – справа виключно її. Моя справа або від тої краплі відмахнутися, або  її на себе і в себе прийняти. У Відні вона ворухнулася, я наглянув чорно-рожеву туніку і її купив. Не для Лізи, а в ім’я Лізи… всевічної. Найгарнішої з-поміж тих, кого останнім часом бачив. І найбіднішої. Це  свинство. Я про бідність. Надто – уроджону…  
Світ ловив мене і не впіймав. Бо не було що ловити. Тут, на землі, де бруд і сльози кожен крок роблять титанічно важким. Для тих, хто йде. Чи йти поривається. Доводиться стояти, але – рости…
- Ти мене чуєш?
- Чую.
- Кидай якір і в гараж. Береш англійський бус. З кухнею. Потім прихопиш мене. Пошастаємо по складах. 
Залишати рубку дипломат в екзилі поки що не збирався. Стільки кругом народу. І жодної рідної душі. Приватний позасвіт. 
«Человек за всё платит сам…» Цікаво, кому? І в якій валюті?
Сам… Самота… Самець…
Сигара у склі  здивовано  ощерилася.
Ізвінітє…