«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

— У нас час плине набагато швидше. Просто біжить у порівнянні з вашим. Тому за одну звичну для тебе годину у чарівному лісі можна встигнути зробити справ на цілий день. Ми повернулися зараз у той самий день, просто через кілька годин. І батьки твої, можливо, ще не так сильно хвилюються.

Артем полегшено видихнув, бо вже давно — з моменту, коли страх до нього повернувся, — хлопець переймався цим питанням.

Але Топі Лоп просто не знав Артемкових батьків, які встигли вже досить сильно розхвилюватися, адже їхній син понад дві години не вертається додому. І це тоді, коли на обід готують вареники з картоплею! Вони вже встигли вийти на подвір’я, побувати на ігровому майданчику, розпитати Михасика та Дмитрика, де б міг бути Артем. Але хлопці цього не знали, й тільки повторювали, що Сашко провалився у якусь дивну яму, що невідомо звідки з’явилася і так само дивно «затяглася». Батьки Артема послухали ці вигадки та зрозуміли, що тут допомоги їм не дочекатися. Походили ще, пошукали сина та й подалися додому з надією, що він уже там.

На той момент Артем уже стояв біля дверей їхньої квартири.

— Де ви пропадаєте? Скільки можна вас чекати, — з хитрою усмішкою промовив хлопець.

Батьки до того зраділи, що забули сердитися. Обіймали, цілували та годували варениками, тільки зрідка вставляючи суворе: «Ну, де ж ти був? Ми так хвилювалися! Хіба можна так пропадати?». А коли Артемчик розповідав їм, де він був, вони з люблячою усмішкою повторювали: «Ну ти й фантазер!».

Наступного ранку Артем стрімголов помчав до Топі Лопа. Дорогою він уявляв, що його маленький друг зараз робить. Може, грається зі своїм сонечком біля будинку, а може снідає за манюсіньким столиком, чи взагалі ще валяється у ліжку. Та коли хлопець дістався того самого місця, де вони з лопом зустрілися і де вчора вони попрощалися, обмінявшись радісним «До завтра!», не побачив нічого. Не було ні будиночка, ні самого лопа, ні сонечка…

Такого Артем не очікував. Він пройшовся до Чатунського дерева, але нікогісінько не побачив і там: жодних стрибульок, лопів та зелених пугачів, наче все це був тільки сон.

Артем сердився: «Ну як могло все так просто зникнути? Я ж їх бачив! Це нечесно!».

— Це нечесно, що ви так сховалися! — вголос кричав Артем, проходячи повз гаражі. Але ніхто не відповідав, ніхто не виглянув.

Хлопець повернувся до Топілопової хатки — точніше, до місця, де він колись її бачив. Сидячи на траві, Артем всіма думками поринув у власний розпач. Такого розчарування він ще ніколи не відчував! Він думав і раз поза раз розпачливо стукав кулаком у землю. Аж раптом з-за рогу паркану почулося:

— Гей, Артеме, ти тут?

Хлопець підвів голову і побачив Сашка — такого тихого, чи то засмученого, чи то приголомшеного.

— Тут.

— Я знаєш, що придумав? Лопам свій возик на мотузці подарувати. Їм корисний дуже буде. На колесах все-таки легше перевозити кущики трави, живильник, сміття там різне і ще щось, — і Сашко витяг за мотузку вперед дерев’яного возика з крутими наліпками, яким дуже пишався і яким ніколи ні з ким не ділився.

Якби Артем був героєм мультику, його щелепа враз би впала на землю від здивування. А так він просто очі ширше відкрив та брови підняв, бо повірити не міг тому, що люди можуть так змінюватися. Навіть голос у Сашка звучав по-іншому.

— Як на мене, річ хороша і корисна. Тільки лопів вже немає. Точніше, я перестав їх бачити. Вчора ще бачив, а сьогодні — вже ні. Тому не вийде подарувати, — сказав Артем уже зовсім сумно і відвернув обличчя, щоб Сашко не помітив вологу цівку на його щоці.

— Хале-е-епа, — протягнув Сашко і вони замовкли. А за кілька хвилин сумного мовчання він поділився припущенням:

— Слухай, ми їх не бачимо, але ж вони там є. Отже, подарунок забрати зможуть. Нумо просто віднесімо візок під дерево... ну, те, де вихід із лісу, — і залишімо там?

— А й справді, — пожвавився Артем.