«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

Підійшовши до дерева, через гілки якого хлопець потрапив у чарівний ліс, він сумно промовив:

— Знаєш, лопе, про всяк випадок я і з тобою попрощаюся. Мій ґудзик уже не чарівний. Зістрибнувши з гілок з іншого боку, я, можливо, вже не буду тебе чути й бачити. Тож бувай! Дякую тобі за чудові пригоди та за твою дружбу.

— Я тобі дякую! Таких пригод у мене ще ніколи не було. А якби не ти, то ніколи й не було б. Щасти! Все-таки маю надію, що ти мене бачитимеш.

Вдома

Артем заліз на дерево, в останнє озирнувся на галявину чарівного лісу, вдячно і сумно всміхнувся:

— Хай там як, а чудова подорож вийшла!

Хлопець перекинув ноги на інший бік гілки та вже готовий був зістрибнути на землю, як раптом почув суворе «Перепустка!».

Звівши очі, у густому листі дерева хлопець побачив зеленуватого пугача.

— Пане Чатуне, завдання моє виконано! — звітував Артем птаху, дістаючи із нижньої кишені документ. — А подорож вийшла просто бубо-бубовна!

Чатун вилупив очі та взяв однією лапою аркуша. Продивившись його, він мовив:

— Пред’явіть!

— Що?

— Ґудзика. Тут написано, що ви виносите із чарівного лісу скляний ґудзик.

— Але я і заходив з ним, — відповів Артем, занурюючи руку у праву кишеню.

— Заходили ви із чарівним кристалом. Я маю впевнитися, що все правильно, — і птах знову переглянув папірець. — Абичим попідписували, забруднили. Хіба можна так несерйозно ставитися до документів? Геть порядку не знають! А потім дивуються, що в них кристали зникають.

— Ось, будь ласка! У вас тут така серйозна перевірка! Схоже, мене справді не випустили б додому без перепустки, — хлопець відчув слабкий поштовх у районі жилетної кишені. Це Топі Лоп натякав другу, що з Чатуном краще не сперечатися.

Птах витяг шию, зблизька роздивляючись дрібничку у руках хлопця.

— Так. Звичайний, скляний. Тепер проходьте. Хай щастить! — після цих слів пугач повернувся і пішов по гілці, а вже за мить зник у зеленій гущавині.

Артем знизав плечима, тоді глянув на свого маленького друга і спитав: «Готовий?».

— Готовий! — промовив Топі Лоп.

Хлопець зістрибнув на землю.

Тут усе було так само, як тоді, коли їхні пригоди тільки починалися. Всюди кипіла робота. А коли наші мандрівники проходили повз, лопи і стрибульки голосно вітали їх, наче справжніх героїв.

— А новини у вас розлітаються, як я бачу, миттєво, — усміхнувся Артем.

— Так. За цим стежать пташки-говорушки. У цій справі вони найкращі.

— Я такий радий, що бачу і чую тебе навіть без чарівного кристала!

— І я з того тішуся! Значить, очі твої настроїлися нас помічати. І ми зможемо й надалі дружити, пригоди наші згадувати, нові бубовні слова вигадувати та по-старокотячому співати!

Вони засміялися.

— Скільки у нас справ! Я тепер іще допомагатиму лопам і стрибулькам, — додав хлопець. — Мене дуже надихнув приклад Лоті Лопа! Він такий маленький, а так сміливо взявся вдосконалити світ! Я теж спробую!

Так поволі Артем крокував до спортивного майданчика. Тут, у звичайному, нечарівному місті, він відчув, як утомився.

— Уявляю, як зараз переймаються мої батьки! Скільки мене не було? У вашому чарівному світі якось час не ділиться на день і ніч. А скільки днів і ночей пройшло у моєму світі?