«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

У володіннях пані Гниль

Артемчик і Топі Лоп обшукали всю корзину повітряної кулі. Навіть спробували підняти її дно — на випадок, якщо воно подвійне. Але там нічого не було. Артем відчув розчарування. Він сподівався, що веселковий пристрій все-таки у корзині, що птазна його не забрала. Дуже йому хотілося побачити цей пристрій та зрозуміти, як хмарчики роблять веселку. Але не склалося.

Артем і лоп сиділи один напроти іншого на лавці у корзині повітряної кулі. Кожен мовчав і думав про своє. Чи то вони вже втомилися, чи то хмари наганяли мрійливо-задумливий настрій.

— Знаєш, мені дуже сподобалося хмаркове місто, — врешті промовив хлопець. — Я певен, що воно буде ще довго ввижатися мені у снах. Але хочеться вже рухатися далі. Хочеться вже на землю.

— І мені, — погодився лоп.

— Знаєш, лопе, я такий радий, що познайомився із тобою, а завдяки тобі — з усім вашим чудовим і чудернацьким світом. Я ніколи й не думав, що звичайний хлопець, як я, може потрапити у чарівний світ.

— Я теж дуже радий, що ми зустрілися і подружилися. Я завжди був не надто хорошої думки про людей, чесно кажучи. Можливо тому, що бачив їх тільки здалеку. Дуже часто доводилося мені спостерігати людську грубість і невдячне ставлення до природи. Познайомившись із тобою, я зрозумів, що люди бувають добрі та співчутливі, а значить — людство не безнадійне.

— Я теж подивився на людей по-новому. І не з найкращого боку. Ти показав мені, скільки кривди завдають природі люди. Я цього раніше не усвідомлював. Зелена Душа міста така велична, але й така вразлива.

— Це правда.

— Ти казав, що ми — як листочки на одному великому дереві. Воно таке, як Зелена душа?

— Набагато більше… могутніше. Зелена душа нашого міста — то тільки манюсінька гілочка цього Великого дерева. Його ніхто не може побачити. Тільки здогадуються про його існування і вірять у нього. А хтось не вірить. І, скоріше за все, це зовсім і не дерево — просто нам, мешканцям чарівного лісу, так легше його уявити. Люди якось по-іншому його уявляють. Але це — Дещо, із чого проростають наші душі та життя.

— Гарно ти говориш! — Артемові в цю мить аж мурашки поза шкірою побігли — до того чітко він уявив себе мацюпусіньким листочком на велетенському дереві.

— Ти ж знаєш, що листочки на деревах не просто так, для краси. Вони збирають сонячне світло, перетворюють його на поживний сік, який потім передається й іншим листочкам, і стовбуру, і корінню — всьому дереву. Так от, у того Великого дерева теж є схожий сік. І це — доброта!

— Овва! — вигукнув Артем, живо уявивши все, що описує лоп.

— Листочки, що не отримують або не віддають доброти, в’януть. Ось такі у нас, лопів, вірування.

— Ти такий маленький, але в тобі стільки мудрості та знань!

І вони знову замовкли: замислилися.

— Слухай, а ти знаєш, що означають ці дивні бубо-слівця Мудруна? Та й Чатун щось подібне казав.

— Я чув, що колись Мудрун вичитав, що наукова назва пугача — «Bubo Bubo». Ну, знаєш, кожна рослина і тварина має наукову назву — таку, що науковець із будь-якої країни зрозуміє її, навіть якщо говорить іншою мовою. Прості люди зазвичай цих назв не знають — тільки вчені, які вивчають тварин і рослини. От пугач по-вченому «Бубо Бубо» зветься. Мудрунові дуже сподобалося це слово. І він створив багато суто пугачевих слів і вирішив навіть скласти словника. Але до цього поки не дійшло, хоча і Чатун, і Чаклун, і сам Мудрун їх активно використовують, підкреслюючи тим самим свою особливу неповторну пугачеву природу.

— Цікаво, — промовив Артем і знову задумався, аж поки його не перервало радісне:

— Гей! Ха-ха! Привіт!

Це Вітерець увірвався у простір корзини. Він був радісно-збуджений, кружляв навколо своїх друзів і гомонів.

Повітряна куля рушила вниз. Вітерець без перерви щебетав про свою зустріч із татом, потім почав знову розказувати про викриття крадія веселкового пристрою — нерозказані раніше подробиці. Скоро це стало настирливою балаканиною, від якої хотілося затулити вуха. Та ніхто Вітерця не зупиняв: хай радіє на здоров’я.

Артем сидів і тихенько жував зефіри, які поклали в корзину як тягарець та посилку для мешканців чарівного лісу, відпочивав та згадував подробиці своєї неочікуваної подорожі. Всю дорогу додолу хлопець сидів на лавці. Топі Лоп заборонив йому навіть виглядати із корзини, адже боявся, що той знову візьметься за небезпечне стрибання чи щось подібне. А до свого страху треба дослухатися.

Раптом корзина вдарилася у щось тверде.

— Невже земля? — спитав Артем.

— Так, прилетіли, — підтвердив лоп.

Артем вискочив із корзини й опинився на галявині, де приземлилася їхня повітряна куля. Одразу порізкішав запах земних трав і квітів, почулося шурхотіння листя та цвіркотіння комах у траві. І це були такі приємні запахи та звуки, за якими, виявляється, хлопець вже встиг скучити. Неможливо було не всміхатися від радості! Він спробував зробити кілька кроків, але несподівано впав, наче забув, як ходити.

— Що зі мною? — запитав стривожено Артем.

— Доведеться знову повчитися ходити, — промовив Топі Лоп, хитаючись і падаючи в намаганні наздогнати хлопця. — Ми звикли ходити по хмарах.

Артем скористався падінням, щоби витягнутися на траві на повен зріст і відчути спиною тверду землю. Він лежав горілиць, склавши обидві руки під голову, і млосно усміхався. Топі Лоп, коли врешті доплентався до ліктя свого приятеля, влігся поряд, так само склавши лапки під голову.

— І я з вами! — і прохолодний подув розмістився біля другого ліктя хлопця.

— Казково приємно дивитися на хмари й згадувати, що ось нещодавно ми були там, нагорі. Але заразом так приємно відчувати землю, бачити її кольори та вдихати її запахи, — і Топі Лоп вдихнув на повні груди.

— Справді, — промовив Артем, також удихаючи якнайбільше запахів цієї галявини.

Вітерець змовчав, мабуть, тому, що не був такий прив’язаний до землі, як його друзі. І скоріше розносив запахи, ніж удихав їх.

У блакитнім небі пливли пухкі хмарки. Артем взявся розглядати їх.

— Чудові все-таки майстри працюють у хмарковому місті. Такі гарні хмари ліплять. Он, я бачу — пропливає велика черепаха. Ой, а от — вівця! Дивіться, дивіться! Може, це одна з тих, що я завернув на пасовище? — засміявся хлопець.

— І не згадуй! То був жах! Я такого страху натерпівся! — промовив Топі Лоп.

— Ого, лопе, дивися! Це ж ти! — вигукнув Артемчик, вказуючи у небо.

— Точно! Ти хмарковий! — зрадів Вітерець.

— Дійсно, — радісно скрикнув Топі Лоп. — Мені здається, чи поряд зі мною пливеш хмарковий ти!

— Точно! Я! Ще ніхто ніколи не створював мій портрет, тим більше із хмар. А це приємно! От якби це мама з татом побачили і Дмитро з Михасем!

Здалеку почулося «Чух-пах, чух-пах, чух-пах».

— О, їде потяг дерев’яниці, — здогадався лоп. — Думаю, і нам час рушати!

Топі Лоп бадьоро підскочив на ноги та заходився переминатися з однієї на іншу, наче перевіряючи, чи вже здатні вони міцно стояти на землі та йти. Хлопець зробив так само і впевнився, що ноги не підведуть.

— Ну, Вітерець, куди нам іти до пані Гниль? — жваво запитав Артем.

— Углиб до лісу. У той бік, де він густіший і темніший.

— Завантажуй мене у кишеню, друже! — показав свою готовність лоп.

І вони рушили.

Ліс був такий самий, яким Артем бачив його дорогою до Зеленої Душі міста: ті ж дивовижні рослини стояли поряд зі звичайними, такі самі чудернацькі тварини розбігалися у різні боки, зачувши незнайомі кроки. Але з часом ліс робився густішим і темнішим. Стало складніше пробиратися між деревами та долати сплетені гілки кущів.

— Володіння пані Гниль — не надто приємне місце, — поділився здогадкою Артем.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки неприємне. Це ще не її володіння і навіть не околиці. Нам ще довго йти, — пояснив Вітерець.

— А пані Гниль ворогує з Мудруном? У неї дуже небезпечно?

— Чому ти постійно намагаєшся знайти, хто з ким ворогує?

— Ну, у фільмах я бачив, та й у книжках читав, що людина, потрапляючи у чарівний світ, опиняється у вирі подій, пов’язаних із боротьбою добра і зла, ворожнечею світлих і темних сил… От мені й здалося, що пані Гниль має бути із темних.

— Дурниці! Це тільки у ваших фільмах таке буває. Це людям, мабуть, без ворожнечі сумно. А в природі всі просто виконують свої ролі. Тут немає добрих чи злих. Так, дотик пані Гниль може бути небезпечним. Те, чого вона торкається, починає гнити й гинути.

— Ой! Це хіба не жахливо? — запитав хлопець зі здивуванням. — Вона, виходить, убиває.

— Але вона дуже мудра й добра і користується своєю здатністю тільки там, де це потрібно. Наприклад, дерева, які вже гинуть чи впали — тільки завдяки пані Гниль вони перетворюються на родючий ґрунт. У цьому вдобреному ґрунті можуть виростати нові рослини. Вона проходить між деревами восени, і сік у їхніх стовбурах та гілках сповільнює свій рух. Тоді дерева скидають листя і засинають на всю зиму. Це допомагає деревам пережити зимові морози. Впале листя ця мудра пані також змушує гнити. При цьому воно стає теплою ковдрою на землі та не дає корінню рослин загинути від морозів. Так, пані Гниль здатна вбивати, але вона і захищає життя, і дає можливість новому виростати та жити на місці старого.

Поки Артем і Топі Лоп вели цю розмову, вони опинилися у таких темних хащах, що ледь можна було розгледіти власну руку.

— Вітерцю, ми взагалі правильно йдемо? — запитав схвильований лоп.

— Правильно! — відповів спокійно провідник.

За кілька хвилин вони пробиралися вперед уже у повній темряві. Доводилося рухатися дуже повільно, обережно ступаючи, намацуючи гілки та стовбури дерев. Час від часу чулися голоси гудявок, але тут вони звучали якось моторошно. Артем був спробував освітлювати дорогу чарівним ґудзиком, але тут його світло чомусь виявилося дуже слабким і не могло допомогти.

Кожен раз, коли якась гілка хоч злегка торкалася кишені Артемового жилету, лоп жахався й пронизливо скрикував, або навпаки — зіщулювався та тихенько скиглив.

— Артеме, будь ду-у-уже обережний! Рухайся так, наче ти несеш коштовну порцелянову вазу в темряві. Бо тут можна встрянути хтозна у що, — тремтливим голосом говорив лоп.

Вітерець причепився Артемчику на плечі, адже боявся розвіятися від постійних зіткнень. А от Артем досить бадьоро рухався вперед, не боячись ні врізатися кудись, ні зачепитися, ні впасти, хоча це постійно з ним траплялося. Часом хтось пробігав у нього під ногами, щось хапало його за одяг, щось огидно слизьке налипало на руки та обличчя. Кілька разів хлопець серйозно застрягав у калюжі якоїсь гнилої багнюки. Він тільки зрідка казав: «Фу, яка гидота!», бо, хоч страху у нього не було, огида все-таки лишилася.

— Тобі пощастило втратити страх, — промимрив Вітерець.

— Жахливе місце! — скиглив лоп.

— Ну, не жахливе, але просто темне і нудне. Мені здається, що ми йдемо тут уже кілька днів і ця пітьма ніколи не розсіється.

Говорячи це, Артем перечепився і впав. Вітерець спробував його втримати, та він був заслабкий для цього. Топі Лоп щодуху закричав, переляканий та придушений.

— Вибач, не втримався на ногах, — пояснив Артем — Я знову у якійсь гидкій калюжі!

— А-а-а-а-а! — кричав Топі Лоп.

— Та не верещи!

— Там щось рухається! У цій калюжі щось рухається! Яке страхіття! Я цього жаху не витримаю! Тікай, дурний! Бійся і тікай, — волав з усіх сил лоп. — Вибирайся звідси!

Артем завмер на мить і справді відчув, як у калюжі щось рухається, наче десятки змій чи великих хробаків або мацаків. Видно нічого не було, але уявлялося щось таке. У ніс бив жахливий сморід. Дихати було важко, аж паморочилося у голові. Мабуть, щось випаровувалося із багнюки.

Лоп несамовито кричав, Вітерець штовхав хлопця у спину і вимагав:

— Вилазь! Хапайся за тверду землю! Чого сидиш? Вилазь!

Артему страшно не було, але паніка друзів змусила його стрепенутися, стати на карачки і поповзти шукати твердої землі. Коліна його часом провалювалися у якісь заглибини, руки потрапляли на щось слизьке, перепирало подих. Аж ось нарешті земля. Хлопець схопився руками за неї так міцно, що аж, здавалося, нігті викручувалися назовні. Щось наче затягувало його назад. Довелося докласти чималих зусиль, щоб витягти своє тіло на тверду поверхню.

— Лопе, ти тут? Лопе! — найперше став питати Артем, коли зміг сісти на землю. Він кинувся перевіряти кишеню, витяг з неї пухнасту мокру грудку та почав навпомацки розбурхувати її. — Гей, лопе! Ти живий?

— Не знаю, — відповів слабенький голос мокрої грудки та жартівливо додав: — Ти що, злякався за мене?

— Ні, але ж треба було впевнитися.

— А ґудзик, ґудзик на місці? — схопився Топі Лоп, і хлопець поліз у кишеню, перевірити, чи там чарівний скарб.

Він підняв долоню, в якій слабенько сяяло зелене світло. Артем підніс його до своєї другої руки, де сидів мокрий скуйовджений лоп. Світло чарівного кристала злегка освітило Топі Лопа і хлопцю цього було достатньо, щоб упевнитися, що з приятелем все гаразд.

— Друзі, давайте я вас висушу і підемо далі, поки нам не зустрілося ще щось жахливе.

Вітерець покружляв навколо Артема і лопа, а потім вони продовжили рухатися навпомацки у суцільній темряві, доки не помітили далеко-далеко якісь примарні білі та зеленуваті вогники.

— Ви теж це бачите? Якісь вогні, чи що? — непевно запитав Артем.

— Точно вогні, — підтвердив Вітерець — Це вже володіння пані Гниль. А світло — це, певно, мандрівні болотяні вогники.

Тепер іти стало якось веселіше — не тому, що було світліше (темрява так само була непроглядною), а тому, що було видно мету, кінець шляху, бодай стало зрозуміло, що кінець цей десь таки є.

Наші мандрівники йшли вперед. Потроху ліс став рідшати, а вогники наближатися. І нарешті дерева відступили: погляду Артема та його друзів відкрилася гігантська рівнина. Вони відчували справжнє полегшення та радість від того, що врешті-решт вибралися із Чорного лісу. Але ніхто не встиг сказати хоча б щось про свою радість, хоч якось висловити її, адже враження від побаченого одразу зайняло всі думки і змусило просто мовчки розглядати краєвид.

Земля тут була червоно-коричневого кольору, рясно вкрита великими чорними калюжами. У центрі рівнини стояли темні споруди, оточені парканом. До воріт у паркані вела широка дорога. У різних місцях долини симетрично розміщалися якісь круглі платформи. Здалеку не було зрозуміло, які й для чого. До цих платформ від широкої дороги вели вузенькі стежки. І не було в цій долині жодного деревця, жодної рослини. Тільки де-не-де стояли голі чорні, наче спалені, сухостої.

Цю похмуру картину доповнювало червонувате освітлення. Невисоко над землею висіли у повітрі та погойдувалися круглі зеленуваті, блакитнуваті та білі вогники. Але світло від них було слабке, і воно не значно впливало на освітленість краєвиду.

Було у цьому місці й щось велично-захопливе, і щось тривожно-відразливе.

— Володіння пані Гниль. Який величний і жахливий краєвид, — поділився своїми враженнями Вітерець, нарешті порушивши мовчання.

— Нічого жахливого тут не бачу, — сказав спокійно Артем. — Але вражає, це правда.

— Це тобі, безстрашному, нема нічого жахливого, а от я аж здригаюся від однієї думки, що нам треба туди йти.

— Але ми маємо йти. Дорога починається отам внизу. Треба спуститися із цього пагорба, — визначив Артем.

І вони пішли. Дорога до паркану резиденції пані Гниль була довгою і нудною.

— О, то це не просто паркан, а живопліт, — відзначив Артем десь на середині шляху. — Ніколи не бачив, щоб місто оточували живоплотом. Мені зустрічалися тільки міцні кам’яні мури.

— Тут узагалі багато чого дивного: і ці буркотливі калюжі, і дивні платформи, присипані землею, — промовив Вітерець.

— Це ж треба! Жодної рослинки! Нема де оку порадіти, — сумно прошепотів Топі Лоп. — Якщо ви, люди, продовжуватимете вирубати дерева і забруднювати ґрунт і воду, маєте всі шанси отримати такий краєвид.

Підходячи ближче, Артем помітив, що живопліт наче рухається.

— Якийсь це не звичайний живопліт, а живий, — припустив хлопець.

Це не надто здивувало його — він уже бачив ягоди, що втікають і ховаються у кущі, дерева, які рухають гілками та змінюють колір від наближення до них. Але коли Артем нарешті підійшов до воріт, навіть його безстрашне серце ойкнуло. Цей живопліт справді був живий і складений він був… із ротів — потворних, гидких ротів, зелених та коричневих, схожих на жаб’ячі, щільно поставлених один на одного. Роти хаотично рухалися: відкривалися, витягалися, щось бурмотіли та висолоплювали язики. Від цих рухів здавалося, що весь паркан тріпотить. До всього цього поміж ротами іноді продиралися витріщені круглі очі, які тієї ж миті вдавлювалися назад сусіднім ротом.

Топі Лоп виглядав із кишені й бачив все це. І хоча він славився серед лопів як дуже сміливий, зомлів і упав у кишеню. Після всіх переживань у Чорному лісі — побачити ще й таке!

— І уявити такого не міг, — промовив Артем, заворожено спостерігаючи за ротами.

— І я, — стиха процідив Вітерець.

— Як розчинити ці ворота? — вирішив переходити до подальших дій Артем. — Може, постукати?

Хлопець підняв руку, щоб зробити це, але зупинився. Ворота так само були зроблені із рухливих ротів, і він не наважувався постукати по них. Один рот висунув язика і лизнув Артемову простягнуту руку.

— Фу! — вигукнув Вітерець.

— Фу! — слабким голосом промовив лоп, щойно оговтавшись, і знову впав.

Раптом ворота злегка відчинилися. Дехто виглянув у щілину і спитав: «Хто тут?».

— Ми до пані Гниль! — сміливо і голосно промовив Артем.

Ворота розчахнулися і наші мандрівники увійшли у великий двір, абсолютно пустий і голий, просто вкритий бруківкою. За воротами стояла дивна істота, схожа на гнилу колоду. На слова «Добрий день! Куди нам проходити?» вона не відповіла нічого, просто повернулася і, впавши під парканом, завмерла.

Артем здивовано знизав плечима.

— Ідімо просто через двір до тієї найбільшої чорної споруди. Певен, що це і є палац пані Гниль, — запропонував хлопець.

— Погоджуюся, — відповів Вітерець.

— Гей, лопе, а ти що думаєш? — і він почав розбурхувати свого маленького друга, смикаючи кишеню. Топі Лоп отямився й обережно визирнув зі своєї схованки.

— Я думаю, що хочу опинитися у своїй хатці та сидіти на крісельці під пледом, — промимрив він, запинаючись.

— Ох, і довелося ж тобі натерпітися за цю дорогу, ще й боячись за двох. Ну, тепер ідімо. Час уже зустрітися із господинею цього палацу.

Двір завбільшки скидався на площу. Крокувати до дверей палацу було немало. Але Артему вже так хотілося скоріше зробити справи тут і побачитися з Чаклуном! Він так поспішав, ледь не біг, тому вони досить скоро опинилися біля чорних масивних дверей із вирізьбленими візерунками.

Артем постукав у них, але, не почувши відповіді, спробував натиснути ручку, щоб відчинити. Як не дивно, це спрацювало.

— Так просто? Чому немає жодної охорони чи найменшого захисту палацу?

— Та хто сюди взагалі захоче прийти, — озвучив своє пояснення Топі Лоп. — Чорний ліс, на мою думку, достатньо захищає це місце. А про живопліт узагалі мовчу: він оберігає краще за найгрубіший мур у світі.

Друзі зайшли у темний хол, освітлений лише де-не-де маленькими болотними вогниками. Пройшовши його, вони перетнули довгий пустий коридор і дійшли до дверей кімнати. Двері були причинені, й Артем кілька хвилин постояв перед ними, не наважуючись зайти. Ні, він не боявся. Він просто подумав, що саме там, у цій кімнаті, може бути пані Гниль. І треба  по-дорослому зібрати думки, дібрати слова і хоча б злегка струсити засохлу багнюку зі свого вбрання, бо неввічливо з’являтися у палаці у такому неохайному вигляді. Рукавом він навіть протер обличчя і врешті-решт відчинив двері. Вітерець тихенько рушив за хлопцем.

У кімнаті було темно. Тільки жовтогаряче вогнище у каміні м’яко освітлювало її праву частину. Погляд упирався у величезне крісло, повернуте спинкою. Там хтось сидів і говорив. Голос був жіночій і досить приємний.

— Добрий вечір! Вибачте, що змушений перервати вас, — голосно промовив Артем, і йому самому стало приємно, бо це звучало так по-дорослому.

Крісло повернулося до дверей. У ньому сиділа досить елегантна жінка похилого віку. Вона була вдягнена у довгу чорну сукню та чорні рукавиці до плечей. Мала таку рівну та граційну поставу, таку охайну зачіску, що хотілося називати її не інакше як «леді». І навіть неприродно глибокі та рясні, як на корі дерева, зморшки не псували її шляхетного вигляду.

— Рада вітати вас у моєму палаці. Ласкаво прошу бути гостями у моїй вітальні, — вона без найменшого здивування простягнула Артемчику руку і промовила: — Я — пані Гниль. А як називати вас?

Артем підняв руку, щоб відповісти на привітання, але не наважився завершити жест. Він подумав про вбивчу здатність її дотику. ІХоч страху Артем не відчував, одначе глузду все ж таки не втратив, і уявити, що може статися від такого рукостискання, міг. Господиня вітальні вгадала причину його сумнівів і з поблажливою усмішкою промовила:

— Не страшіться мого дотику. Поки моя рука у цій рукавиці — вам нічого не загрожує.

Артем зніяковів. Його сумніви, певно, були надзвичайно неввічливими. Він поспішив потиснути руку старій леді, пошепки вибачившись.

— Мене звати Артем, — продовжив хлопець — А це мій друг Вітерець.

— Гм, — почулося з-за крісла. Неможливо було побачити, хто це гмикнув, адже огляд затуляли пані Гниль і її величезне крісло.

— О, а тут ще є маленький охоронець міської природи, — і пані злегка нахилилася, щоб виказати повагу своєму маленькому гостю.

— Це Топі Лоп, — представив друга Артем.

— Ви знаєте, нещодавно у моєму палаці оселився один лоп, — промовила господарка, вирівнюючись.

— Складно у це повірити, бо місцина у вас абсолютно не придатна для життя лопів, — зауважив Топі Лоп.

Пані Гниль суворо глянула на зухвалого пухнастика, який наважився її перебити, та продовжила:

— Він працює зараз над грандіозним проектом. Можливо, ви помітили, підходячи до воріт мого палацу, круглі платформи. З часом вони стануть садами. Лоп уже почав висаджувати перші рослини. Він постійно поливає їх живильником. Сподіваюся, йому вдасться, бо дуже кортить додати краси та свіжості моїм володінням. Це буде чудовим місцем для прогулянок. Робота просувається нестерпно повільно. Чи багато можна зробити однією парою манюсіньких ручок? Отже, у нас є вакансії для працьовитих лопів, і, якщо у вас буде бажання, можете лишитися тут і отримати цю престижну роботу.

— Е-е-е, ні. Дорогою сюди мені здалося, що болотні випари шкодять моєму здоров’ю, — відповів лоп.

— Вибачте, мій друг верзе дурниці через сильний стрес. Він хотів сказати, що безмежно вдячний вам за пропозицію, проте змушений відмовитися, бо вже має невідкладне завдання — супроводжувати мене, — вирішив прикрити нестриманість свого приятеля Артем.

— Але я зможу трошки допомогти вашому садівникові, поки ми будемо тут, — спробував виправити свою неґречну відповідь присоромлений лоп.

— Буду вдячна, — з усмішкою відповіла пані Гниль. — Я перепрошую, за розмовами я забула представити вам свого гостя, — говорячи це, вона відступила за крісло і повернула його боком. Це дало змогу побачити низенький столик, на якому стояли дві чашки і якісь солодощі на тарілці, а далі — ще одне крісло. Там, укривши ноги пледом, сидів пугач.

— Це мій друг — Чаклун, — поважно промовила пані Гниль, вказуючи лівою рукою на птаха.

Тут Артем не втримався і, геть забувши тримати образ дорослої, поважної людини, підбіг до столика. За ним полетів Вітерець.

— Добрий день, пане Чаклуне! Який я радий, що ви тут! — торохтів радісно Артем. — Просто щасливий! Адже у мене є до вас важлива справа. Ми мали йти до вас після відвідин пані Гниль. А ви тут! Яке щастя!..

— Я на правах господині хотіла би першою знати, чим я можу вам допомогти, — перервала Артемове торохтіння стара леді. — Присядьте, трохи перепочиньте і розкажіть усе послідовно. — Вона показала на м’які пуфи біля столика, а потім двічі плеснула в долоні — з’явилися слуги із чашками чаю.

Це були чорнуваті дровенячки, що вправно рухалися на виростах на кшталт корінчиків чи гілочок. Одна чашка була звичного для Артема розміру, друга — манюсінька — для лопа. А третя була у вигляді широкої мисочки — певно, щоб Вітерцю було зручніше з неї вивітрювати чай. Таке піклування про потреби кожного із гостей було дуже приємним і додало затишку цій вітальні.

Артем поставив Топі Лопа на стіл ближче до маленької чашечки й охоче сьорбнув чаю зі своєї. Він навіть не очікував, що цей ковток буде таким приємним, просто цілющим. Це був відвар якихось невідомих духмяних трав. Перший ковток розлився теплом по всьому тілу хлопця і вмить зняв залишки напруження та втоми. Вітерець, голосно присьорбуючи, кружляв над своєю мискою, а Топі Лоп з недовірою спостерігав за ними та ніяк не наважувався й сьорбнути. Пані Гниль терпляче чекала у кріслі, доки Артем жадібно випив чай і був готовий говорити.

— Під час наших пригод я втратив свій страх, — врешті почав озвучувати своє прохання хлопець. — Сталося це, коли ми летіли у хмаркове місто. Страх мені конче потрібний, щоб далі нормально жити, бо без нього я весь час прагну вплутатися у якісь неприємності. Мудрун сказав, що тільки ви — а точніше ваш улюбленець Ніс — зможете допомогти відшукати його у хащах чарівного лісу.

— Це можна організувати. Точніше — це необхідно організувати, адже небезпечним є не тільки те, що у тебе немає страху, але й те, що його може хтось знайти. Наприклад, якась невинна тваринка. А людські страхи є найбільшими та найсильнішими. Навіть самі люди іноді не годні витримувати їх — що вже казати за інших? Владнаймо це… просто зараз, — і пані Гниль плеснула у долоні тричі.

Уже за хвилину дві гнилі дровенячки притягнули на повідці чудернацьку тварину. Це був дехто схожий на голого землекопа, але завбільшки з великого сенбернара, навіть більший. Як і землекоп, він мав бліду трохи зморщену шкіру, маленькі підсліпуваті очиська та довгі міцні зуби. Ніс його був блідий і досить великий як на таку вузьку морду, а навколо нього стирчали чутливі волосинки. Такі самі волосинки росли де-не-де і по всій морді та навіть на боках і лапах. Його складно було назвати симпатичним.

— Привіт, Носику! Мій хороший! — говорила стара леді, пестячи свого улюбленця. Потім вона нахилилася до його вушного отвору і щось прошепотіла.

Ніс миттєво кинувся до Артема, чим сполошив бідного лопа, який тільки-но наважився скуштувати чаю, але був змушений сховатися за Вітерцевою мискою. Тварина взялася обнюхувати хлопця. Її ніс активно рухався у різні боки та аж немовби влипав у тіло. І вже за хвилину Ніс вибіг із кімнати, не видавши ні звуку.

— Не маю сумнівів, що тепер ваш страх буде знайдено, — доброзичливо, але стримано заговорила пані Гниль. — Носик може знайти все, що можливо знайти.

— А тепер розкажіть, про що ви хотіли поговорити зі мною, — врешті подав голос Чаклун, який, схоже, весь цей час дрімав у своєму кріслі. Він був такий самий як Чатун і Мудрун. Тільки очі він мав якісь фіолетові, а пір’я — темно-коричневе, майже чорне.

— Ми хотіли поговорити про це, — відповів Артем і витяг із кишені ґудзика, що засяяв у його руках.

Сонні очі Чаклуна широко розплющилися, а потім він, як і його колеги чарівні пугачі, неприродно сильно витягнув шию таким чином, що його дзьоб опинився ледь не впритул до смарагдового скарбу.

— Невже це він?! Чарівний кристал?

— Це він. Мудрун уже розказав, як його повернути на місце. Але у мене є одне прохання. Я хотів би повернути чарівну силу кристала, але залишити собі скляного ґудзика. Мудрун дозволив це, я навіть підпис маю. Придумайте, будь ласка, як зробити мій ґудзик простим. Можливо таке?.. Тепер він не тільки для мами цінний, як пам’ять про бабусю, але і для мене особисто.

Нічого не сказавши, Чаклун закотив і заплющив очі. Артем не здивувався, адже він вже трохи познайомився зі звичками чарівних пугачів. Треба було просто почекати, поки птах думає.

Саме в цей момент слуги-дровенячки принесли Артемові нову чашку з чаєм. Мабуть, у цьому домі було заведено пригощати гостя доти, доки він усолоджено п’є. Здається, вже і лоп потроху сьорбав свій чай — боязко так, обережно.

Не встиг хлопець випити й половини чашки, як пугач стрепенувся і глянув на Артема своїм фіолетовим поглядом.

— Бу-бу-буде! Я знайшов закляття, яким можна витягти чарівну силу із ґудзика. А ще мені знадобиться клейке зілля — для вживлення страху. Але я можу все це зробити лише біля чарівного озера. Тож, людська дитино, ми маємо летіти туди.

— Це бубо-бубовно! — вигукнув від радості хлопець. — Дякую вам! Пані Гниль, я дуже вдячний вам за чай. Поки Ніс не повернувся, ми могли б піти допомогти у вашому саді. — запропонував Артем, який після чаю відчув справжнє піднесення. — Так ми хоч трішки віддячимо за гостинність.

— Це можна, — підтвердив готовність Топі Лоп — У вас направду чарівний чай! Дуже бадьорить і геть прибирає втому. Я радо що-небудь посадив би. От тільки мене хвилює одне питання: як ми повернемося до Зеленої Душі міста? Невже нам знову доведеться продиратися крізь хащі Чорного лісу?

— Не хвилюйся, маленький! Щось придумаємо, — заспокоїла його господарка палацу. — Тобі не доведеться переживати той самий страх. Дякую, що зголосилися допомогти із садом. Тепер ідіть за мною. Я проведу вас.

Артем бадьоро встав і поклав Топі Лопа у кишеню.

— Ти з нами? — запитав він, звертаючись до Вітерця.

— У садівництві я поганий помічник. Якщо ви не проти, я залишуся тут і перепочину.

Хлопець пішов за старою леді. Мовчки вони вийшли із будівлі та рушили вздовж двору-площі. Тільки цокотіння підборів пані порушувало його тишу.

Забачивши наближення до живого живоплоту, Топі Лоп пірнув у кишеню і відсидівся там, поки вони не вийшли за ворота. Пані Гниль звернула на першу ж стежинку праворуч від широкої дороги. Путівець виявився вузеньким і подекуди надто близько до нього розташовувалися темні калюжі, що булькали та смерділи. Зрідка із цих калюж підіймалися маленькі бліді іскорки й приєднувалися до великих болотяних вогників, що зависали у повітрі.

А от і кругла платформа. Це швидше була гігантська діжа, закопана у землю і наповнена ґрунтом. Тільки її вінця трохи виглядали з болота. З одного боку діжі був клаптик землі, де виднілися маленькі паростки, а біля них стояв, нахилившись, лоп і закопував ямку маленькою ложечкою — точнісінько такою, яка була в улюбленій сільничці Артемової мами.

— Лопе, я привела до тебе помічників. Думаю, ти знайдеш для них якісь завдання, — люб’язно промовила пані Гниль і пішла.

Маленький садівник випростався, глянув на гостей, кліпнув кілька разів очима, не ймучи віри, що бачить іншого лопа. Артем витяг Топі Лопа із кишені та поставив його на землю. Пухнастики кинулися обійматися.

— Привіт! Ти звідки? — радісно кричав садівник.

— Привіт! Ми тут у справах! Не надовго. Та хочемо допомогти тобі. Я — Топі Лоп.

— А я Лоті Лоп! Який я радий бачити лопа!

Пухнастики із захватом обговорювали, хто звідки і як потрапив сюди, які жахи довелося їм стерпіти. Лоті Лоп був тим заблукалим лопом, який не дослухав птазну і був недостатньо ввічливим з нею. Йому довелося через це добряче поблукати Чорним лісом, доки Ніс випадково натрапив на нього і приніс до палацу пані Гниль.

Артем слухав збоку і милувався двома маленькими істотами, які не знали одна одної до цього моменту, але поводилися зараз як найкращі друзі, ділилися особистими переживаннями та страхами. Врешті хлопець промовив:

— Може, нумо я щось садитиму, доки ви спілкуєтеся? Чого ж марнувати час?

Лоті Лоп пояснив Артему та Топі Лопу свій садівницький задум. Він збирався висадити трави, різні кущі та навіть зо п’ять швидкорослих дерев у кілька рядів по периметру діжі, крім місця, де стежинка заходила у сад. У центрі планувалося поставити лавку чи крісло. Маленький садівник захоплено розповідав про майбутню красу, емоційно розмахував тоненькими лапками, ставав навшпиньки, показуючи, якими височенними будуть тут кущі, коли виростуть і додадуть хоч ковток кисню в його задуху. Він наче говорив про свою найзаповітнішу мрію. А може це вона і була.

Артем отримав завдання робити пальцем ямки. Потім лопи закидали туди насіння із листової торбинки, що висіла у Лоті Лопа на животику. А вже після того хлопець старанно засипав ямки ґрунтом, обережно притискаючи його.

— А поливати хіба не треба? — спитав Артем, згадавши, як бабуся висаджувала розсаду у селі.

— Тут закопана велика діжа із ґрунтом, у дні якої є отвори. Через них ґрунт убирає вологу. Її й питимуть рослини. І рослинам добре, та й цьому місцю не завадить підсушитися, — і Лоті Лоп засміявся.

Натхнення маленького садівника було таким сильним, що, схоже, передавалося. Артем і не помітив, як уся потрібна ділянка була засаджена. Руки хлопця були брудні, під нігтями утворилися чорні, вигнуті дугою смужки, щоки розчервонілися, а на вустах грала радісна усмішка. Він так захопився цією справою, що запропонував перейти на іншу платформу. Так і зробили.

Тільки-но почали вони засаджувати новий сад, як почувся голос схвильованого Вітерця:

— Арте-е-еме, Артеме! Він повернувся! Ніс повернувся! І знайшов! Чуєш? Знайшов!

Артем чув, але навіть не глянув у той бік і продовжував тикати пальцем у землю. Йому так хотілося встигнути побільше, краще допомогти маленькому садівникові у великій справі. Лоті Лопу доводиться викопувати такі ямки ложкою, витрачаючи на це багато часу й сил.

— Зараз, Вітерцю! Я маю зробити хоч один ряд ямок по периметру.

Топі Лоп теж поспішав закидати насінини. Врешті Артем доповз до стежки та підвівся. Його порожевіле обличчя аж світилося радістю.

— Доробив рядок. Тепер можна йти, — заявив він задоволено.

— І я, здається, закінчив, — повідомив Топі Лоп, вказуючи на Лоті Лопа, який витрушував пусту вже торбинку.

— Який я вдячний вам! — промовив Лоті Лоп — Я навіть не можу висловити, який! Але дуже сумно, що ви так швидко йдете. Може, залишайтеся? Уявіть, які чудові сади ми могли б створити!

— Нумо краще ти з нами, — запропонував у відповідь Топі Лоп виглядаючи із кишені Артемкового жилету. — Тут, чесно кажучи, жахливе місце. Та й бути одним-єдиним лопом — це сумно. Тебе ж тут не тримають силою?

— Не тримають. Одному бути дійсно важко, ще й такому маленькому. Але я не піду звідси. Я не хочу втрачати можливість спробувати зробити щось видатне, щось дуже потрібне. Може, ще нічого й не виросте, бо тут ніколи ще нічого не росло. Але якщо виросте!.. Уявіть, як це буде чудово! Задля такого шансу можна потерпіти навіть самотність. Можливо, ці сади ще й назвуть моїм іменем. Лотілопські сади… Звучить!

Артем був уражений цими словами: і як в таких маленьких істотах вміщаються такі великі серця та думки?!

— Напевно, ти правий, — відповів Топі Лоп. — Хоча, кому що… Тоді бувай! Хтозна, може ще й зустрінемося.

— Бувай! Не здавайся! Мій тато каже, що ніколи не треба здаватися! — вигукнув Артем, уже йдучи по стежині до воріт.