«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

Смарагдовий ґудзик став для Артема справжнім талісманом і завжди був при ньому. Коли хлопця спіткали якісь складності, він занурював руку у кишеню, і разом із прохолодою скла у кулаку відчував підтримку Топі Лопа, намагався уявити, що сказав би цей маленький мудрий людинознавець у цій ситуації. 

У моменти, коли Артемові робилося страшно (наприклад, треба було виступити біля дошки перед усім класом або піти до темної кімнати), він дивився на свою долоню і згадував маленьку сіру грудку з відростками. «Ні, — казав хлопець сам собі, стискаючу уявну грудку у кулаці, — він не буде мною верховодити! І проростати я йому не дам!». Це завжди діяло.

Коли траплялися якісь складні завдання, що здавалися не до снаги — ну, наприклад, нова незрозуміла тема з математики чи прибирання у кімнаті, — Артем згадував Лоті Лопа: «Маленький пухнастий лоп сміливо взявся змінити величезні володіння пані Гниль, а я хіба не впораюся? Просто треба поволі розбиратися, наче копати маленькою ложечкою із сільнички». Ось так той чарівний світ існував десь поряд і допомагав, хоч більше і не був видимим.

Артем і Сашко все обмірковували, що б такого вигадати, на допомогу лопам. Ясна річ, перш за все вони почали стежити за екологічним порядком у себе вдома: ощадливо ставилися до води та електричного струму, сортували сміття, здавали батарейки у пункти, де їх правильно знищують, уникали придбання пластикових та непотрібних речей тощо. Але їм хотілося приносити більше користі, тож вони започаткували організацію під назвою «Смарагдовий ґудзик», а самі стали називатися помічниками лопів. Спочатку ця організація складалася з них двох. Потім долучився Артемів тато. У нього був друг художник, що займається вітражами. Він зробив для хлопців з десяток копій смарагдового ґудзика. Хлопці по одному такому пришили собі на одяг і з гордістю носили.

У школі вони започаткували настінну газету, де розповідали, що треба робити, щоби жити лопно. Директорка школи підтримала цю організацію і допомогла видрукувати листівки з інформацією, організовувати озеленення пришкільної території, а потім офіційно стала членом організації та сама почала носити зелений скляний ґудзик.

— Добре, що ви вигадали історію про маленьких зелених істот, що допомагають рослинам міста, — говорила директорка. — Так і серед наймолодших учнів школи можна пробудити екологічну свідомість…

Хлопці не стали наполягати на тому, що вони нічого не вигадували, що це — чистісінька правда. Бо такі вони — дорослі. Що з ними вдієш? Їм складно буває щось пояснити чи довести. У лопів дійсно нелегко повірити, але ж це не заважає їм допомагати, чи не так?

Роботи для помічників лопів було повно, й хлопці сподівалися розширювати свою організацію, долучаючи до неї друзів друзів та друзів друзів друзів. І бажано, щоб серед цих друзів було якнайбільше дорослих. Бо хоч маленька людина і здатна багато чого зробити для покращання світу, але більша людина може більше.

Якось вони з батьками разом пішли до зоопарку, а там попросили собі по дві різнокольорові кульки та ще повітрянокулькових коників.

Залишили собі коників та ще по одній кульці. Артем собі зелену вибрав, а Сашко — оранжеву. А синю і червону кульки хлопці зв’язали вузликом та відпустили у небо. Хай і хмарчикам буде радість!