«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

Анна Ходко

Мудрун та пошуки

«Хмаркова резиденція Мудруна» — це занадто пишно сказано. Була вона виявилася будиночком на жердині, рівно таким, де було б зручно вміститися великому птахові. Артем глянув на «резиденцію», потім — на лопа, і здивовано знизав плечима.

Раптом перед ними став високий хмарчик, який виглядав досить засмученим і сіруватим.

— Вітаю вас, мандрівники. Ви бажаєте зустрітися з Мудруном?

— Хотілося б! — з надією промовив Артем.

— Я зараз запитаю, чи зможе він прийняти вас.

— Тоді обов’язково зазначте, що ми прийшли з приводу чарівного кристала, — поспішив додати Топі Лоп.

— Не просто з його приводу, а з ним самим, — уточнив Артем.

Хмарчик здивовано витріщився на хлопця.

— Чарівний кристал? Неймовірно! Стільки років минуло! Якби він допоміг нам з нашою бідою… — сказав хмарчик, ледь не плачучи.

— Якою бідою? — поцікавився Вітерець.

— А ви не знаєте? — і Мудруновий помічник не втримався і заплакав — У нас...у нас зн… зник пристрій для створення веселки.

— Зник? Та куди він тут може зникнути? — здивувався Вітерець. — І що тепер робити?

— Мудрун і прилетів у хмаркове місто, щоб вирішити, що далі робити. Він намагається знайти того, хто міг викрасти веселковий пристрій, адже сама така річ не могла розчинитися. Стосунки між хмарчиками та хмурчиками дуже напружилися, бо всі підозрюють хмурчиків. Схоже, спокійному життю у хмарковому місті настає кінець. Подейкують, що один мешканець міста вже помітив зникнення маленької частини його хмаркового двору. Ох, це недобре, як недобре! — скиглив засмучений хмарчик. Артемові навіть здалося, що він став сірішим.

— Ви так не хвилюйтеся, — поспішив заспокоїти помічника Вітерець — Якщо ви будете так засмучуватися, то скоро похмурієте та захмурчитеся.

— Ой, ви праві! — перелякано промовив хмарчик. — Один мій знайомий захмурчився днями. Він спочатку так переживав, так переживав! Засмучувався і плакав, сірішав, сірішав поступово, а потім раптом почав казати: «Та ну її ту веселку! Нікому вона не потрібна». І повністю хмурчиком став.

— Гм... А з людьми теж таке бува, — поділився Артем відкриттям. — Починають пускати сумні думки, а потім звикають до цього і вже по-іншому й думати не можуть. Утрачають життєрадісність, а потім і вміння сміятися. У моєї мами є така подруга. Мама каже, що колись Олена була милою і життєрадісною. Мені навіть складно в це повірити, бо тепер вона сварлива, буркотлива зануда і все бачить у сірих тонах. Ой, та навіть вбирається вона переважно у сіре та чорне. Захмурчилася!

— Поки з вами такого не сталося, біжіть скоріше до веселкового саду і погуляйте там, — запропонував Топі Лоп. — Так ви точно зможете очиститися від сірості. Тільки покличте нам, будь ласка, спершу Мудруна.

— Я так і зроблю! — схвильовано продовжив хмарчик. — Уявіть, що буде, якщо всі піддадуться паніці та захмурчаться. Тоді всім все стане байдуже, а тоді неминуче все зробиться сірим, люди перестануть радіти, дивлячись на небо, щасливих думок стане менше і наше місто почне зникати… О, ні! — аж закричав хмарчик.

— Не піддавайтеся паніці! Все буде добре, — намагався заспокоїти панікера Вітерець і, схоже, почав підштовхувати його до Мудрунового будиночка.

Хмарчик постукав у двері, зайшов туди та вже за кілька секунд спустився по жердині й побіг у бік веселкового саду, закричавши здалеку:

— Дякую!

Тим часом відкрилися двері пташиного будиночка і в них показався пугач. Він був дуже схожий на Чатуна, може, тільки з більшою головою та не таким зеленим пір’ям. А очі у цього птаха були різного кольору: одне коричневе, а друге — блакитне.

 — О! Мої вітання! Яка приємна бубо-бубовна компанія завітала до нас! Просто бубовію від радості! Ну, розповідайте, що привело вас сюди?

Артем трохи розгубився. Він очікував зустріти дуже серйозного, стриманого, навіть зверхнього птаха. Хіба мудрі істоти не мають бути дуже серйозними й трохи зверхніми, бо розумніші за інших? А така простота і невимушеність у спілкуванні стала несподіванкою. Та ще й ці дивні слівця. Але він миттєво зібрався і відповів:

— Оце! — і дістав із кишені смарагдовий ґудзик та протягнув його Мудрунові.

Поважний пугач посерйознішав у ту ж мить та витягнув шию, опинившись упритул до сяйливої зеленої дрібнички.

— Не йму віри очам! — прошепотів вражений птах. — Це він!

— Я приніс його, щоб повернути на місце біля озера.

— Так-так-так! Це правильно! Для цього нам треба поставити кристал на землю в потрібному місці, полити водою із чарівного озера та сказати чарівні слова. Але, щоб все відбулося правильно, я маю бути присутнім при цьому. Та мені і так повертатися вже час, бо Зелена Душа міста залишилася без перекладача, але ж… тут рішення ще не знайдено… і веселкового пристрою не знайдено… Як же доцільніше вчинити?.. — і очі Мудруна підкотилися і заплющилися.

Артем і Топі Лоп перезирнулися.

— Він що, заснув? — пошепки спитав хлопець.

— Я думаю, — суворо сказав Мудрун, — а ти бубо-бубониш і заважаєш.

Артем засоромився своєї неввічливості, але все-таки наважився розпитати пугача про деякі деталі. Бо хтозна-скільки він буде так сидіти із заплющеними очима, а треба щось вирішувати.

— А як проходить розслідування? Чи є у вас підозрюваний?

— Я підозрюю директора зефіркової фабрики, — серйозно відповів пугач. — Але доказів у мене нема. Хоча я майже впевнений, що це він десь сховав пристрій. Він завжди говорив, що створення веселки — дурне витрачання сил і часу, що людям тепер і діла нема до веселок чи там формованих хмар. Скільки хмарчиків і хмурчиків залучені до цієї «безглуздої діяльності»! А вони могли б весь цей час робити зефір. Зефір потрібний, бо він забезпечує всіх мешканців хмаркового міста й чарівного лісу їжею та ласощами. Та як довести його причетність? Де знайти пристрій? Відповіді на ці питання я поки не знайшов.

— Я, наприклад, радію веселкам. І на хмари дивлюся. І мені дуже хотілося б допомогти з цією халепою. Але я не знаю як, — промовив Артем — Хоча… Може, нам спробувати сказати підозрюваному, так випадково, між іншим, що пристрій знайдено?

— Певен, він удасть, що нічого про це не знає. Як, власне, він і зараз робить.

— М-м-м… А якщо він не буде знати, що його відповідь хтось чує? — припустив Топі Лоп.

— Точно! Ми підслухаємо його реакцію! — зрадів Артем. — Він обов’язково щось скаже, якщо справдіпричетний до цього!

— Та як це здійснити? Директор ніколи не виходить зі своєї фабрики, особливо після вибуху три роки тому, — міркував Мудрун. — Щоб пробратися у кабінет директора непоміченим, треба бути абсолютно непомітним.

— Так-так, саме це я і мав на увазі. Треба бути не-ви-ди-мим! — таємничо промовив Топі Лоп.

— Так! І у нашій команді є той, хто нам потрібний! — підтримав Артем.

— Вітерець! — всі троє вигукнули одночасно.

— Я?! — перелякано крикнув Вітерець.

— Чудовий план! — сказав Мудрун. — Просто бубо-бубовний! Ти полетиш на фабрику і засядеш у кабінеті директора. А потім до нього прийде хтось із хмарчиків із новиною про знайдений пристрій і… тоді просто слухай і запам’ятовуй. Все! Лети!

— Вибачте! Я не дуже на довго відійшов від робочого місця? — почувся поряд голос Мудрунового помічника. Поки відбувалося жваве обговорення плану, він повернувся із веселкового саду.

— О, ти якраз учасно! — грайливо відповів Мудрун.

— Щось ви так швидко повернулися з веселкової терапії, — відмітив Топі Лоп.

— Ой, у веселковому саду так чудово, так приємно. Мені, навіть, здається, що сірість з мене трошки зійшла. Але довго я бути там не міг, бо у мене ж робочий день. Що я можу зробити, пане Мудруне?

— Ну-у-у, напри-и-иклад, урятувати своє місто! — відповів Мудрун.

— Хто? Я? Врятувати місто? Хіба я можу?

І Мудрун спокійно і детально розповів помічникові план розкриття зловмисника, що викрав веселковий пристрій, і роз’яснив всю серйозність і секретність операції.

— Я… я… я не зможу, — зніяковів та розхвилювався хмарчик.

Та Мудрун дібрав слова і зумів упевнити його у необхідності та реальності задуму. Вже за хвилину хмарчик гордо і впевнено закрокував у напрямку до зефіркової фабрики.

— Ну добре, хлопче. Тепер ми можемо тільки сподіватися на те, що все вдасться. І врешті, обговорімо нашу важливу ґудзикову справу.

— Я готовий виконати все, як ви скажете.

Артем заліз у кишеню штанів і дістав смарагдовий ґудзик. Той засяяв потужним зеленим світлом.

— Усе-таки він гарний! А я і подумати не міг, що старий бабусин ґудзик може мати чарівну силу.

— Якщо ці ґудзики дбайливо зберігалися у комоді, вони вже не прості. Для людей звичайні речі часом стають особливими, такими чарівними скарбами. Та чарівність ця не магічна, а чарівність спогадів. Але повернімося до нашої справи. Біля Зеленої душі міста є озеро. Нам треба… — і Мудрун став докладно пояснювати, що і як треба здійснити.

Хлопець тим часом міцно затиснув смарагдового ґудзика у кулаці та думав про те, що не готовий втратити його. Ясно, що і раніше були у житті Артема моменти, пов’язані із дуже важливими речами. Наприклад, коли він просив купити йому відерце і лопатку, щоб гратися у піску, або коли йому конче необхідний був велосипед, бо кожен хлопець у дворі просто зобов’язаний ганяти на велосипеді. Це були речі, потрібні для певних дій. Траплялися іноді речі, начебто й не необхідні, але такі, що просто подобалися чи були затишно звичні й тому ставали дуже цінними. Наприклад, улюблену футболку з песиком, що грає з м’ячем, Артем ніяк не хотів віддавати двоюрідному братові чи бодай просто прибрати її із шафової полиці, хоча Артемчику вона служити вже і не могла, бо стала замалою.

А тут трапилося дещо зовсім інше. Дещо нове. Цей ґудзик став надзвичайно цінним для хлопця через те, що був пов’язаний із неповторними зворушливими миттєвостями: стрибком у чарівний ліс, слуханням музикальних каменів, першими кроками на хмарах, пухнасто-лоскотливим відчуттям на долоні. Зненацька Артем по-справжньому зрозумів важливість речей у бабусиному комоді. Вони цінні не просто самі по собі, але як носії спогадів — спогадів, які легко можуть загубитися серед щоденного виру думок, забутися. А «раритети», як вірні вартові, оберігають та оживляють спогади, щойно візьмеш їх до рук. Отже, Артем відчув, що йому цей ґудзик потрібний. Не для того, звісно, щоб застібати щось і не для того, щоб просто милуватися, а для збереження цих неповторних пригод.

— Вибачте, пане Мудруне. Розумієте… я остаточно збагнув, що мені… мені буде надто важко повернути цю річ…

— Що? — сердито каркнув птах.

— Тобто, я маю на увазі, що я радо поверну чарівний кристал, але от бабусин ґудзик… я дуже хочу покласти його назад у шкатулку, щоб мати можливість іноді діставати, роздивлятися і згадувати пригоди, що так несподівано випали мені. Він буде… буде нагадувати мені всіх вас… Чи можливо знайти якийсь спосіб забрати із ґудзика чарівну силу кристалу?

— Знову пошуки… — сонно промимрив пугач. — То веселковий пристрій треба шукати, то шпигуна, то от спосіб зробити чарівний ґудзик простим.

— Пане Мудруне, дозвольте і мені дещо додати, — попросився Топі Лоп, який уже давно чекав на слушний момент. — Боюся, нам треба шукати ще одну відповідь. Останнім часом поведінка Артема дуже змінилася. Вона стала вкрай необачною. Він стояв на краю корзини повітряної кулі, геть не боявся вистрибнути на незнайому хмару і безстрашно підставив нас під удар десятка ошалілих овець… я аж здригаюся, як згадую…

— О, друже, ти що, страх утратив? — промовив Мудрун і став уважно вдивлятися в обличчя хлопця.

— Саме так і говорять у нашому світі, коли людина робить нерозумно небезпечні вчинки. Добре-добре я постараюся бути обачнішим, — трохи роздратовано відповів хлопець.

— Ні, ти не зрозумів. Ти, схоже, втратив свій страх. Насправді загубив свій страх, — спокійно роз’яснив пугач.

Тут запала затяжна пауза. Першим перервав її Мудрун:

— Ти маєш знайти свій страх. Обов’язково!

— То, виходить, я тепер безстрашний? Я геть не маю страху? Це ж круто! Навіщо мені його шукати? Я зможу стати видатним, як величні безстрашні лицарі, — і хлопець витягнувся, став рівно і гордо, піднявши правою рукою уявний меч, а лівою — уявний щит. — Ви ще почуєте про мене, коли слава про дива моєї відваги розійдеться світом і стане легендою… Ні, я краще стану космонавтом і сміливо підкорюватиму незнані планети…

— Взагалі-то, страх людині потрібний. Просто необхідний, — урвав хлопця пугач. — Без страху людина вчинятиме безглуздо і постійно наражатиметься на небезпеку. Наприклад, не боятиметься стрибнути у прірву, випити незнайому рідину, порізатися… Без страху людина довго не проживе, адже не боятиметься втратити життя. А ще така людина не боятиметься скривдити іншого, не боятиметься втратити друзів. І через це, швидше за все, втратить їх.

Тут знову запанувало мовчання.

— А що ж мені тепер робити? — майже проскиглив вражений хлопець. — Як мені його знайти?

— Зараз буде складно встановити, де саме ти втратив свій страх.

— Неможливо, — понуро підтвердив Артем.

— Я знаю, хто може тобі допомогти. У пані Гниль є найкращий у світі шукач. Його звати Ніс. Він може знайти що завгодно і кого завгодно за найслабшим запахом. Думаю, тільки він зможе тобі допомогти. Отже, ти маєш іти до пані Гниль, а у твоїй справі з ґудзиком тобі доведеться зустрітися із Чаклуном. Я певен, що він щось може придумати, щоб позбавити твою коштовну дрібничку чарівної сили, але обіцяти я тобі нічого не можу.

— Це він вирішить. Я можу тільки… — і пугач хвилину зник у будиночку, повернувшись з аркушем паперу, — я можу тільки видати тобі документ, де стоїть мій підпис, що я не проти та навіть наполягаю повернути тобі ґудзика, позбавленого чарівної сили. Тобі потрібно здобути ще два підписи — пані Гниль та Чаклуна. Вони теж мають бути не проти, щоби можна було здійснити це чарівне перетворення, а також щоб Чатун випустив тебе без проблем додому, — птах широко позіхнув. — Геть мене замучили сьогоднішні безперервні пошуки ідей, відповідей та рішень!

Артем узяв аркуш та обережно склав його. У цей момент хлопець зрадів, що вдяг сьогодні вранці свої улюблені «штани мандрівника», як він сам їх називав. Тут, крім верхніх кишень, були ще дві досить глибокі збоку над колінами. Вони застібалися блискавками й могли, здавалося, вмістити все, що знадобиться справжньому мандрівнику в поході, та ще щось, що він знайде цікавого.

У праву кишеню на блискавці сховався важливий Мудруновий документ. Здаля почувся голос Вітерця, який швидко наближався:

— Гей, друзі! Я все з’ясував! Все з’ясував! Ви не повірите! — аж гудів від радості голос. — Як домовлялися, я затих у кабінеті директора зефірної фабрики. Він зі своїм головним помічником хмурчиком обговорював якісь справи, коли раптом зайшов хмарчик і повідомив про знахідку веселкового пристрою. «Теж мені подія» — промовив директор, коли хмарчик пішов — «Всі наче подуріли з тією веселкою! Нема куди час витрачати! Краще б зефір робили!». Потім директор вийшов перевірити, чи всі робітники на місцях. Я подумав, що все, не вийде викрити його. Але бачу, помічник директора щось нервується. І почав він говорити самому собі: «Як вони могли знайти? Я ж так добре заховав його під партією зефіру. Може, ця дурна птазна не забрала його із корзини повітряної кулі? Завжди все краще робити самому! Та як же я міг це зробити — на землі я миттєво розтанув би! Що ж тепер буде?». Ось так! Далі він говорив, як хотів порадувати свого директора, і постійно питав, що ж тепер буде.

— Отже, веселковий пристрій або у повітряній кулі, що навряд чи, бо ви це помітили б, або у якоїсь птазни птазна-де. Це значно зменшує територію пошуків. Вітерцю, ти — молодець! Я дуже вдячний тобі за гарно виконане завдання! А злочинцю не уникнути кари!

— Завжди готовий допомогти! — відповів радісно Вітерець. Відчувалося, що йому дуже приємно і він гордий собою.

— Ну добре, вам уже час вирушати. Дякую вам за допомогу! Ще зустрінемося. Лопе, а у тебе є дуже важливе завдання — ти будеш страхом свого друга.

— Як це? — здивувався Топі Лоп.

— Оскільки Артем позбавлений страху, його треба захищати від необачних вчинків. Тому ти будеш боятися замість нього, застерігати його та пояснювати небезпеку. А ти, Артеме, маєш дослухатися до свого страху, хоч він зараз і не всередині тебе. Ну все, друзі, я втомився і маю трошки перепочити. Бувайте! — і Мудрун повернувся спиною та зник у своєму будиночку так швидко, що мандрівники ледь встигли з ним попрощатися.

— Що, лопе, в дорогу? — сказав Артем, відправляючи свого пухнастого приятеля у кишеньку жилета.

— Чесно кажучи, відвідини пані Гниль будуть не моєю улюбленою частиною наших пригод. Одна думка про це змушує мене здригатися від жаху. А мені ще й за тебе боятися доведеться.

— Та не переймайся! Пригоди — це ж круто!

— Легко тобі казати! Ти ж у нас безстрашний.

У цю мить закружляв і засвистів Вітерець:

— Друзі, я попросив перегнати повітряну кулю на цей край міста. Просто за веселковим садом є паркування. Ми можемо там зустрітися. Ви йдіть, а я хочу злітати до свого тата!

— Ти маєш тата?

— Твій тато тут живе? — в один голос поставили свої питання Артем і Топі Лоп.

— Так. У мене є тато, і ще — велика родина вітрів. Мій тато тут працює. Його звати Вітрюган і він штовхає хмаркове місто, коли треба його пересувати по світу, щоб формовані хмари та веселки були в інших містах та країнах.

— Нічого собі! Він у тебе, певно, дуже сильний! — припустив Топі Лоп.

— Дуже!

— Добре, лети! А ми з лопом поки пошукаємо у корзині веселковий пристрій. Так, про всяк випадок.

У відповідь почулося далеке Вітерцеве: «Зустрі-і-і-і-інемося!».

Страницы