«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

— О, бачу, ви вже зустрілися, — вигукнув Мудрун, приземляючись у цю мить поряд з хлопцями.

— А… а-а-а… що?.. А чому… він тут? — запитав Артем.

— Він покараний. Це — небезпечний зловмисник, що геть не поважає природу! Проходячи повз дерево чи кущ, він завжди б’є палкою по гілках та стовбуру, дряпає та зриває кору дерев, нещадно ламає живі гілки, без жалю вириває рослини заради забави, викидає сміття просто на землю. Чим зводить нанівець важку роботу лопів та стрибульок. Ми рідко вдаємося до покарання. Але цей випадок перейшов усі межі. Як на людину його віку, він просто нестерпний природонелюб. А далі ж буде гірше...

— Досить суворо… але справедливо, — промовив Артем, який добре знав поведінку Сашка. — А що з ним буде далі?

— Поки що ми не вирішили, — відповів птах. — Зазвичай, ми виправляємо порушників добром. Починаємо із доброслівної терапії у птазн. Потім переходимо до суворіших методів — навчальних лекцій та виправних робіт. А коли й це не допомагає, вдаємося до чарівних перетворень.

Тільки-но Артем збирався висловитися, що птазнова терапія — це вже досить жорстоке покарання, бо від їхнього солодкого торохтіння очманіти можна, як почувся шурхіт крил. Обоє співбесідників звели очі. На тлі чистого синього неба виднівся величний силует Чаклуна. Десь поряд із ним мав бути й Вітерець, як завжди легкий і непомітний.

— Привіт, привіт, Мудруне! Як ся маєш? — радісно промовив пугач, приземляючись поряд з Мудруном та плескаючи його крилом по спині. — Сьогодні у нас є важливі чаклунські справи.

Чаклун поважно закрокував до озера і всі подалися за ним.

— Візьмімося за діло просто зараз, — оголосив птах вже біля води. — Артеме, дістань свій страх і вмочи його у воду. І хай почнеться чаклування!

Хлопець підійшов до краю берега, витяг свій страх із кишені, роздивився востаннє і намочив. Той злегка засяяв. Тоді Чаклун злетів угору над озером, почав крутитися навколо осі та бурмотіти якісь закляття. В одній його лапі була маленька пляшечка із зіллям. Пугач підлетів до страху, що лежав на витягнутій руці хлопця, крапнув зілля, кілька разів поплескав над ним крилами.

— Тепер ковтай свій страх, — сказав він Артему.

Хлопець неохоче виконав. Після цього птах знову піднявся у повітря, кружляв над водою, здіймаючи зеленуваті промені світла з поверхні озера, щось нашіптував та наспівував. А потім раптом спинився і приземлився на берег.

Тепер Артем почувався недобре. Чомусь йому стало моторошно, захотілося сховатися у якомусь маленькому затишному місці. Згадувалися різні моменти подорожі, коли він мав би боятися, а боявся тільки зараз — за все купою. Уявляв він і як стрибав на незнайому хмару, і як біг на ошалілих овець, і як висів на неймовірній висоті, тримаючись лише однією рукою. А жах, який охопив від походжання Чорним лісом та від смердючої калюжі, і описувати годі. Та найбільший напад переляку спричинили спогади про живий живопліт. Їх хлопець не витримав — зойкнув і впав непритомний.

Прокинувся Артем від сильного подуву: Вітерець намагався привести свого друга до тями. Хлопець сів. У голові все ще крутилося.

— І налякав же ти нас! — схвильовано видихнув Вітерець.

— Знав би ти, як я налякався! — невпевнено промовив Артем.

— О! Чудово! Отже, чаклування спрацювало! Розповімо Чаклунові.

Обидва пугачі стояли біля прив’язаного Сашка й обговорювали щось. Дивна річ: тепер, коли Артем знову мав свій страх, він наче дивився на полоненого іншими очима. Уявив Артем себе на місці Сашка, уявив, який жах охоплює його зараз — аж шкода зробилося бідолахи. А як сполохається Сашкова мама, коли зрозуміє, що він зник! Не мавши свого страху, Артем не міг співчувати іншій людині, не міг відчути її страх. А от тепер…

— А можна його відпустити? — запитав Артем у Мудруна. — Уявляю, як йому страшно та незрозуміло.

— Не можна, — однозначно відповів Мудрун. — Я отримував забагато скарг на нього. Він має бути покараний! Припускаю, що нам варто частіше влаштовувати покарання природонелюбів, адже неможливо навести лад, не виправивши причину безладу…