«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

Зелена Душа міста

Артем заліз на дерево та всівся на гілці. Почувався він як схвильований зяблик. Усе відбувалося так швидко! Хлопець не встигав усвідомити те, що відкривалося йому. Він ще не повірив у маленьких істот, яких щойно бачив там, унизу, а вже йде далі — вглиб їхнього невідомого світу. І якщо б у нього було більше часу обдумати все, він, напевно, нікуди і не йшов би.

Зараз хлопцеві було і страшно, і цікаво. Хоча і страх свій він не усвідомлював повною мірою, бо не мав часу уявити, навіть подумати про те, що на нього чекає там, з іншого боку дерева.

«Якби пішов з татом додому, сидів би зараз і грався б на планшеті, а не йшов хтозна-куди. Ще птахи різні на мене не гарчали б. Але і не побачив би всього цього… Маячня якась! Все! Треба йти! Зробити швидко і повернутися!»

Він перекинув ноги на інший бік гілки та зістрибнув.

Тут все було майже так само: зелена трава, кущі, дерева. Не видно було, щоправда, гаражів і будинків.

Артем торкнувся своєї кишені — перевірити, чи на місці Топі Лоп — і врешті наважився вийти з-під гілок дерева.

Але не встиг він зробити і трьох кроків, як на нього налетіла ціла хмара чи то великих комах, схожих на бабок, чи то маленьких пташок. Не розгледіти! Вони підлітали високо, потім щодуху неслися просто на переляканого хлопця, зупинялися буквально в п’яти сантиметрах, казали «Хто?» — і знову неслися вгору. Все це відбувалося дуже швидко. З усіх боків різними тоненькими голосами гомоніло «Хто? Хто? Хто?..».

Артем стояв у цій рухливій гомінливій хмарі, яка збільшувалася щомиті, прикривав обличчя руками, іноді намагаючись відмахнутися від настирливих...

— Хто це?

— Це хтосі!!! — прокричав лоп. — Тікай!

Справді, чом би не тікати? Артем побіг чимдуж! Хтосі всією гомінливою хмарою полетіли за ним.

— Хто? хто? хто? хто? — переслідувало хлопця.

Артем перебіг всю галявину вздовж, потім по колу.

— Ховайся за кущем, ховайся! — закричав Топі Лоп з кишені.

Артем пірнув у ліс і присів у якийсь чагарник. І духу він не встиг звести, як із дерева щось посипалося, боляче вдаряючи хлопця по голові та плечах.

— А-а-а-а! — від несподіванки закричав Артем, став відмахуватися та впав. І побачив, що це стрибульки градом сиплються з гілок дерева, підстрибують і знову «атакують».

Артем звівся на ноги та побіг. Збагнувши, що його ніхто не переслідує, зупинився і сів біля іншого куща, завбачливо глянувши спочатку, чи немає когось згори на дереві.

— Не дуже привітно щось у вас зустрічають людину, яка збирається повернути чарівний кристал, — відсапуючись, зауважив хлопець.

— Вони, насправді, хороші та шкоди нікому не завдають. Хтосі просто дуже допитливі та настирні, а зі стрибульками ми самі винні — вони просто захищали своє дерево.

— І пощастило ж мені опинитися саме під їхнім деревом. Слухай, так щось їсти захотілося від цієї біганини! Скуштуймо ці дуже апетитні на вигляд ягідки, — говорячи це, хлопчик торкнувся куща, де соковитими намистинками були розсипані круглі оранжеві ягоди. І в ту ж мить ягоди всі дружно перемістилися на іншу половину куща — якомога далі від Артемкової руки. — Ой, в-е-е, це що, комахи? Добре, що я не встиг жодної до рота кинути. В-е-е!

— Та ні, це ягоди. Але вони не люблять, коли їх їдять, от і використовують різні способи уникнути цього. Їх, до речі, дуже люблять дзьобати пташки-говорушки.

У мить, коли прозвучало «пташки-говорушки», ягідки зникли, сховавшись у листі куща.

— Ого! Які кмітливі ягоди. Мені колись мама казала, що рослини можуть нас чути, але щоб аж на стільки…

— Запам’ятай: тут, як, до речі, і у вашому світі, не варто торкати, а тим більше їсти невідомі ягоди. Це дуже небезпечно!

— Ну добре, добре! Бурчиш і повчаєш, як дорослий! — неслухняно відповів Артем, хоча і знав, що лоп має слушність. — А мама сьогодні вареників із картоплею обіцяла зварити, — і хлопець замріяно підвів очі, потім заплющив їх і облизнувся. Але вже за мить якась думка перервала його голодні мрії: — До речі, а де наша дорога? Ти знаєш, де ми і куди нам іти?

— Гадки не маю! Я навіть не знаю, в якому боці те озеро. Я тут раніше ніколи не був, хіба що зовсім-зовсім маленьким.

— Що-о? Як це — ти не знаєш? Який же з тебе тоді провідник?!

— Давай просто йти. Може, хтось нам підкаже дорогу, — запропонував лоп.

— То ми так можемо вештатися лісом цілу вічність! Хоча кращої ідеї у мене поки немає.

І вони пішли в тому ж напрямку, куди втікали від хтосьок та стрибульок.

Тутешній ліс був досить приємним. Вельми густим, але й не надто темним. Це був мішаний ліс. Зазвичай це означає присутність листяних дерев та хвойних. Але в цьому лісі це означає, що тут є звичайні рослини, які Артем бачив з дитинства у своєму світі, разом із чудернацькими, а іноді й явно чарівними. Наприклад, хлопець не міг пройти повз кущ, листочки якого були різних форм: овальні, круглі, прямокутні, трикутні і навіть ромбоподібні. Інший кущ мав довгі голі гілки, і лише на їхніх кінцях розміщувалися маленькі фіолетові серцеподібні листочки. Не менш дивно виглядало дерево, гілки якого закручувалися у спіралі та мали зовсім дрібненькі, ледь помітні круглі листочки. Або дерево, у якого взагалі, схоже, не було гілок — довжелезні напівпрозорі листи росли густо-густо спускалися із самої верхівки майже до самої землі. Але, мабуть, найбільше вразило Артема маленьке деревце, яке змінювало колір листя. От дивишся — звичайне собі зелене дерево, але раптом листочки його, наче за вказівкою, всі разом повертаються фіолетовим боком. І ось, дерево вже фіолетове, та за хвилину воно стає оранжевим чи жовтим.

Деякі довгі стебла з трави підповзали до Артема і хапали його за ноги. Топі Лоп запевняв, що так рослини просто знайомляться з ним, перевіряючи, чи варто його боятися. Від цього ставало моторошно. Так хлопець і крокував уперед, відчуваючи страх, подив і неймовірне захоплення від побаченого.

Мешканців у лісі було теж чимало, тільки не траплялося нікого, хто міг би підказати дорогу. Сполохані пташки розліталися врізнобіч, зачувши незнайому ходу. Їжакоподібні зайці схвильовано тупотіли ніжками по стежці або згорталися колючими кульками так, що тільки довгі нашорошені вуха стирчали та прислухалися. Маленькі деревні гудявки стривожено гуділи то тут, то там. Це було трохи смішно, але крім того нічим не допомагало.

— Добридень! — раптом прозвучало згори.

Артем, який вже починав утрачати терпіння, з надією підняв голову. На гілці дерева сиділа геть незрозуміла істота. Вона була схожа на пташку середнього розміру, але не мала дзьоба. Замість нього був рот, у цей момент розтягнутий у широкій доброзичливій усмішці. Крила росли на тому місці, де вони зазвичай бувають у пташок, хіба що трошки зміщені назад, адже попереду розміщувалися невеликі, проте хвацькі лапки.

Хлопець і слова вимовити не міг, роздивляючись таку диво-тварину.

— Вітаємо вас! — врятував ситуацію Топі Лоп. — Приємний сьогодні день, чи не так?

— Так, так! Надзвичайно приємненький! Чудовенька погодка! Та ще й така радість зустріти таких гарнюнчиків, як оце ви! Які ви привітні, добрі та чемненькі! І надзвичайно цікаві співбесіднички…

Мандрівники перезирнулися. Такий словесний сироп був просто неочікуваним і навіть підозрілим. Але лоп підбадьорливо хитнув головою і підняв долоньку, що мало означати: «Все добре! Не переживай і не бійся! Ці створіння трохи пришелепкуваті, але не злі». І це, безумовно, заспокоювало.

Топі Лоп продовжив розмову ні про що. І стільки всього прекрасного і солодкого довелося їм прослухати про цей чарівний ліс і його мешканців, а також людей, хоча Артем був першою людиною, що зустрілася цій палкій звіро-птасі. Хлопець вже починав нудьгувати й трохи сердитися, коли нарешті прозвучало головне питання:

— Так приємно з вами розмовляти! Ви найгарніша птазна з усіх, що я зустрічав! До речі, ви не могли б нам підказати дорогу до чарівного озера?

— Який пречудовий вибір місця! Ви йдете абсолютно правильно. Але треба трошки змінити напрямок, — відповіла розчулена птазна, показуючи лапкою праворуч.

— Отже, нам треба звернути ліворуч? — перепитав Артем, підбираючи якомога приємніший із тонів свого голосу, щоб підтримати солодкий стиль розмови. — Так пречудово, що ми зустріли вас! А то довгесенько довелося б нам чимчикувати до озерця тим шляхом, що ми йшли.

— Ви йдіть так, а потім побачите стежку, яка приведе вас до струмка, а там вже прямесенько до самого озера.

— То ми вам дуже вдячненькі.

— Так. Дуже вдячненькі! — підтримав лоп. — Така неочікувана приємність — зустріти вас.

— Така приємна неочікуваність! До побачення! — намагався вже закінчити цю затягнуту бесіду Артем.

Лоп і птазна ще тричі обмінялися взаємними «Вам дякую!» перш ніж мандрівники рушили далі.

— Тільки не кажи, що тобі насправді було приємненько… тьху, яка ліпка та чепка солодкість… приємно точити ляси з цим навіженим звіро-птахом.

— Якщо серйозно, птазни досить небезпечні. Вона могла нас так заплутати, геть не ту дорогу показати, якби ми не сподобалися їй чи не дали їй виговоритися. Причому вона вкаже шлях до певної погибелі наймилішим тоном і найлагіднішими словами. З ними треба бути вкрай обережними та не поспішати. Подейкують, що одного заблукалого лопа вона так направила, що його і досі ніхто не зміг знайти. Думаю, він загинув у хащах Чорного лісу.

— Птазни, мабуть, ворогують з лопами?

— Ні, не ворогують.

— А ти певен що ми їй таки сподобалися і вона нам правильну дорогу показала? — збентежився Артем.

— Ні, не певен, але сподіваюся.

— Птазна-що у вашому чарівному лісі діється! — роздратовано відповів хлопець, стиснув міцно губи і довго сердито мовчав.

Скоро справді вималювалася стежинка, котра врешті привела до широкого струмка. Якраз перед ними у воді лежали досить великі камені, по яких можна було перейти на той берег.

— Чудово! Ходімо! — вигукнув Артем і стрибнув на перший камінь, але від несподіванки аж захитався і ледь не впав у воду, коли той видав протяжну ноту «до».

— О-о-о-о! Музикальні камені! Я чув про них! — захоплено прокричав Топі Лоп і аж підскочив у кишені. — І подумати не міг, що доведеться почути їх на власні вуха!

Артем перестрибнув на наступний камінь і прозвучала нота «ре». Зігравши всю гаму вгору і вниз кілька разів, хлопець став пригадувати простеньку пісеньку, яку мама розучувала колись з ним на дитячому піаніно.

— До, мі, соль, мі. Соль, фа, ре. Соль, фа ре. Соль, мі, до! До, мі, соль, мі. Ля, соль, фа. Соль, фа, мі, ре. До, до! Ха! Виходить!

— Випусти мене! Я теж хочу! — заверещав лоп.

Артем поставив свого маленького приятеля на камінь, який загув вагомим «до».

— А тепер дивися фокус! Флейта! — промовив лоп і з великим зусиллям перестрибнув на другий камінь. Зазвучало «ре», але на цей раз флейтове.

— Нічого собі! І так можна? А я от гобой більше люблю: він м’якіше звучить, глибше. Гобой! — скомандував хлопець музикальним каменям. І прострибав свою простеньку мелодію вже «на гобої».

— Клавесин! — урочисто промовив лоп і важко поплигав каменями туди й назад. Камені відповіли срібнозвучною гаммою клавесина.

— Е-е-е-м… — задумався Артем, вибираючи наступний інструмент з усього різноманіття, яке пам’ятав із музичної школи.

— Старий котяра, — сказав лоп, сміючись.

Зацікавлений вибором, Артем перестрибнув на сусідній камінь і приснув зі сміху — камінь видав протяжне «Ня-а-а-ав!», яке, звісно, відповідало ноті «ре», та звучало дуже смішно. Артем не міг втриматися, щоб не прострибати свою мелодію.

— «Ня-а-а-ав!», «Ня-а-а-ав!», «Ня-а-а-ав!», «Ня-а-а-ав»!, — жалібно звучала пісенька, постійно перериваючись, бо музикант заходився сміхом і не мав сил утримувати ритм мелодії. Йому вторував тонший сміх лопа, що просто валявся на берегу струмка і аж захлинався реготом, тримаючись за живіт.

Аж раптом сміх Артема урвався й змінився на гучний шубовсть! Лоп моментально скочив на ноги і глянув на свого товариша, який безпомічно дриґав руками у струмку.

— Що сталося? — крикнув Топі Лоп, підбігаючи ближче до хлопця і спричиняючи дорогою коротенькі «няв», «няв».

— Мене щось штовхнуло! — відповів Артем, який вже сидів у струмку, весь мокрий і спантеличений.

— Це був я! Я просто пожартував. Вибачте. Трошки силу не розрахував, — почувся чийсь голос.

— Пожартував?! Та мені пощастило, що на дні струмка пісок, а не камені! А то зовсім невесело було б! А хто це — «я»? Може, покажетеся?

— Я б залюбки, та не можу! — сумно відповів голос. — Я і так просто перед вами. Я — Вітерець.

Артем почав удивлятися в повітря. Справді, просто перед ним, якщо добре придивитися, можна було помітити прозору фігуру з хлоп’ячим обличчям. Фігура вібрувала як повітря над розігрітою поверхнею. Тільки через цей ледь помітний рух, від якого трохи викривлялося бачення, можна було вирізнити Вітерця.

— А-а! Друже, привіт! Давно ти не залітав до мене в гості! — зрадів Топі Лоп.

— То ви знайомі? — здивувався Артем.

— Так. Це Вітерець. І він — не простий вітер, хоч всім на нього схожий. Він — посланець. Він пов’язує Чатуна, Мудруна та Чаклуна, передає їхні послання, іноді навіть документи переносить, літає у хмаркове місто…

— Так, я дуже важливий! — гордо заявив новий невидимий співбесідник. — І мене прислали допомогти вам.

— Чудово! Тоді нумо рушаймо! — промовив Артем, остаточно вибравшись із води на берег. — Ех, як неприємно бути мокрим!

— Зараз усе виправимо! Я можу вивітрити всю вологу з твого одягу.

Не було видно, що робив Вітерець, але хлопець відчув, що повітря навколо почало рухатися, наче огортати його. Крутіння стало набирати обертів — такий собі власний маленький торнадо. Артемом почало крутити навколо осі і навіть підняло над землею. Коли вітерець завершив, Артем опинився на землі — сухий і закручений до того, що аж паморочилося в голові. Хлопець ледь втримався на ногах.

— Так краще? — турботливо поцікавився Вітерець.

— Значно! Тепер ходімо!

І вони пішли навпростець від самих музикальних каменів.

Дорогою Артем вирішив почати розбиратися із купою питань у своїй голові. Тепер можна було трохи розслабитися: за дорогою стежив їхній новий провідник.

— А чому цей чарівний кристал такий важливий? І як ви раніше без нього жили?

— Це один із кристалів, що стоять біля чарівного озера і дають силу Зеленій Душі міста.

— Зелена Душа міста? Що це таке? — допитувався хлопчик.

— Ти побачиш її. Це — величезне дерево, що має зв’язок зі всіма рослинами міста. Кожен листочок на ньому пов’язаний з однією рослиною. Коли листочки в’януть, чи хворіють, чи всихають, ми бачимо, з якими рослинами виникли проблеми і де потрібна допомога, — пояснював Вітерець. — Тоді я лечу у відповідний район міста і повідомляю місцевим лопам про складності.

— Нещодавно у центрі міста прибирали бульвар, щоб розширити дорогу для автівок. Ясно, що вони зрубали всі тамтешні дерева й знищили траву, — долучився до пояснення Топі Лоп. — Тоді ціла гілочка Зеленої Душі міста загинула. І дерево плакало смолою.

— У вас, напевно, постійно дуже багато роботи, — сказав Артем і замовк, бо йому стало сумно і так соромно, наче це він власноруч пиляв дерева та виривав траву на бульварі.

— А з горішків Зеленої Душі міста народжуємося ми — лопи і стрибульки, — перевів тему на позитив Топі Лоп. — Чарівні кристали (їх має бути сім) збирають у собі чарівну енергію і віддають її Зеленій Душі міста. Це чудова новина для нас, що знайшовся сьомий кристал. Нарешті Зелена Душа працюватиме на повну силу. Це значить, що зможе народжуватися більше маленьких помічників міської природи і рослини стануть сильнішими.

— Я радий, що зможу допомогти вам хоч цим, — сказав схвильований хлопець. — Я хотів би ще чимось допомагати, тільки не знаю як. Я, на жаль, не в змозі заборонити пиляти дерева чи знищувати бульвари й парки. Не можу зупинити машини чи змусити їхніх водіїв їздити трамваєм. І викидати правильно сміття теж нікого не можу примусити.

— Не переймайся, друже, — відповів Топі Лоп, зворушений щирою схвильованістю хлопця. — Примусити ти, звісно не можеш, але сам можеш жити лопно.

— Це як? — всміхнувся Артем.

— Ну, як лоп. По суті, це просто означає бути добрим до природи, частинкою якої кожен із нас є.

І лоп довго і захоплено розповідав, що такого лопного можна робити кожен день: берегти воду, бо це найцінніший і найдивовижніший скарб; ощадливо використовувати папір, адже дерева віддають свої життя для того, щоб у людей він був; не купувати пластикових речей і багато іншого…

Більшість сказаного не було новиною для Артема. Та й видавалося, що жити лопно — це зовсім не складно. Хлопець вирішив обов’язково спробувати, коли повернеться додому.

За деякий час Артем помітив, що вони наближаються до якоїсь галявини, бо крізь дерева виднілася не темна гущавина лісу, а великий зелений простір, сповнений світла.

— Овва! Неймовірна краса! — вигукнув хлопець, вийшовши у цей простір.

Його погляду відкрилася зелена долинка, в центрі якої розкинулося озеро. На його берегах височіли зелені камені. Вони сяяли так само, як бабусин ґудзик на сонці. Одного каменя явно бракувало.

Але найбільше вразило Артема величезне, просто гігантське густюще дерево! Навколо нього точилося неймовірної краси неяскраве сяйво, утворене, як потім помітив Артем, маленькими осяйними пушинками і кольоровими світлячками, що негусто літали також і понад озером, і по всій галявині. Хлопець зачудовано став перед деревом у легкій хмаринці сяйливих пушинок. Він був наче манюсінький грибочок проти величі Зеленої Душі міста.

— Неймовірно! — видихнув він. — Справді, деякі листочки на дереві жовті, зрідка можна і сухі помітити.

— Жовті листочки вказують на рослини, яким вже настав час помирати. Таке життя! А от якщо листочки ні з того ні з сього в’янути починають або чорніти — це вже недобра ознака: хтось потребує допомоги. А от бачиш ці горішкоподібні плоди? Це — майбутні лопи і стрибульки.

— Неймовірно! — зачаровано повторив Артем. — А як дізнатися, де саме потрібна допомога?

— Зелена Душа сама про це знає, а її шепіт може зрозуміти тільки Мудрун — пояснив Вітерець.

— О! Так саме він мені й потрібний! — зрадів хлопчик.

— Він живе у цьому дуплі, — підказав Вітерець.

Артем підійшов, прокашлявся і ввічливо постукав по корі біля дупла. Відповіді не було. Хлопчик повторив стук дужче. Із дупла визирнули перелякані очі, а потім вилізла пташка-говорушка і тихенько запитала «Хто там?».

— Вибачте, — почав Артем, — мені необхідно побачитися з Мудруном.

— Його нема на місці, — відповіла пташка боязко.

— Перепрошую, але це термінова справа. Я маю чарівний кристал.

— Чарівний кристал? — схвильовано перепитала пташка, вистрибуючи із темряви дупла і сідаючи на його край. — Я, на жаль, нічим не можу допомогти, але оскільки справа у вас і справді термінова, можу сказати, де начальника знайти. Пан Мудрун у хмарковому місті у невідкладних справах

— Де, перепрошую, Мудрун? — перепитав здивований Артем.

— Вибачте, у мене багато секретарських справ, — бовкнула пташка-говорушка і знову зникла у темряві дупла.

— Ну і що тепер робити? — у відчаї проскиглив хлопчик. — Виконання завдання було вже так близько… а тепер що? Хтозна-скільки доведеться чекати на Мудруна тут.

— А ми не будемо чекати. Ми полетимо до нього, — радісно сказав Вітерець.

— У-р-р-а-а! — закричав лоп, у якому, схоже, прокинувся азарт мандрівника. — Завжди хотів там побувати!

— Куди? Як? — запанікував Артем, який взагалі не міг збагнути, про що йдеться.

— Іди до того дерева, — спокійно скомандував Вітерець.

Артем не бачив, куди вказував провідник, але відчув, як щось штовхає його у спину. Йшли вони до гарного дерева, яке росло біля озера. Воно було схоже на вербу з плакучими гілками, але листя на них було кольоровим — різних відтінків зеленого, бордового і фіолетового. Вітерець підняв гілки дерева перед Артемом. Здавалося, мов вони самі піднялися, запрошуючи його у свій прохолодний затишок. Хлопчик пірнув туди й завмер: там ховалися скрині різних розмірів.

— Відкривай оту найбільшу, — сказав Вітерець.

Артем відкрив. А там виявилася ціла купа манюсінького садово-городного приладдя.

— Овва! — вигукнули разом Артем і його маленький друг у кишені.

— Та не цю! Більшу! Найбільшу! — схвильовано підказував Вітерець.

Артем відкрив іншу величезну скриню. Її вміст здався хлопцеві менш цікавим. Там лежало багато тканини та незрозуміло що ще.

— І що це? — спитав Артем, розгублено витягаючи безмежний шмат тканини.