«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

Хмаркове місто

Коли вся тканина була витягнута зі скрині, виявилося, що до неї прив’язана корзина.

— Це що, повітряна куля? — здогадався Артем.

Тим часом Вітерець забрався всередину кулі, від чого її форма стала зрозумілішою. У тканині щось рухалося, переміщалося. Було чутно кряхтіння то із самої кулі, то біля неї. Артемчик зрозумів, що Вітерець заганяє повітря всередину повітря.

— Вмикайте! — крикнув той із кулі.

— Що? — перепитав Артем.

— Я знаю, здається, що треба робити, — вигукнув лоп, вистрибнувши з кишені на край корзини. — Бачиш, до низу кулі мотузками прикріплена коробка, а на ній є круглий перемикач? Крути його!

За мить це вже було зроблено, і з коробки пішов вогонь.

— А-а-а, гаряче! — крикнув Вітерець, вибираючись із кулі. — Ледь боки не обпік. А що ви стоїте? Розкладайте корзину. І не забудьте прив’язати кулю, бо полетить, щойно повітря нагріється.

Виявилося, що корзина розкладалася, і бажана висота фіксувалася спеціальними замками.

— Думаю, нам треба витягати її на максимум, — запропонував лоп. — Ти ж у нас чималенький.

Так і зробили. Артем стояв біля дерева і спостерігав, як куля округлюється, набуває пружної форми. Хлопець завжди хотів політати на повітряній кулі. Він так би і дивився на те, як вогонь і повітря роблять мрію реальністю, якби його не відволік дивний звук:

— Чух-пух, чух-пух, чух-пух! — наближалося з лісу.

— Гей, лопе, ти це чуєш? Що це може бути? І чи треба його боятися?

— Ні, це просто наша дерв’яниця, — спокійно відповів Топі Лоп, та, помітивши питання у погляді свого друга, зрозумів, що треба пояснити. — Ну, у вас є залізниця, а у нас потяги дерев’яні — от і називаються вони дерев’яниця.

Ніколи б не подумав, що у чарівному лісі може бути стільки транспорту — повітряні кулі, поїзди…

— Ти зайшов сюди через головний портал. Але є ще декілька маленьких виходів для потягів і дрібних істот у різних районах міста. Поїзди необхідні нам. Вони перевозять лопів і різні потрібні речі у світ людей і назад.

— Як він може їхати? Він же схожий на дерев’яну іграшку! — поцікавився хлопчик, уважно розглядаючи маленький потяг, що наближався.

Попереду їхав паротяг, а за ним — п’ять вагончиків. Із труби, що була не вища за Артемове коліно, пахкала пара.

— Так само як і ваші. Тільки в цьому особливе таке чарівне паливо, яке здатне рухати потяг, але не розігріває і не може спалити. У цій повітряній кулі теж не звичайний пальник, а чарівні вуглі, що горять у коробці й дають  незвичайний вогонь.

Керував потягом діловитий бабак, що виглядало дуже смішно і дивно, але Артем уже втомився дивуватися, тож просто привітався із волохатим машиністом, коли той під’їхав до дерева.

— Розійдіться! Зібралися тут збори! — бурчав бабак, вилазячи із кабіни. Він підійшов до першого вагона й відчинив двері, потім — до другого. З вагончиків висипалися лопи й покрокували до дерева.

— Нам треба завантажити у вагони граблі, лопати та вили, а потім ще й плодів Зеленої Душі міста. Після того — ви вільні, — командував бабак.

— О! То нумо я допоможу. Мені це просто! — втрутився Артем і пірнув під гілки дерева. Випірнув він, несучи цілу купу манюсінького садового приладдя, і акуратно наповнив ним вагончики. Лопи і їхній командир, застиглі на одному місці, водили головами, спостерігаючи за роботою. Потім хлопець прискоком побіг до великого сяйливого дерева і став шукати під ним горішки. Штук п’ять він обережно помістив у ліву кишеню, стільки само — у праву, ще одну — у кишеню жилета і взяв у руки, скільки зміг.

Такий урожай, принесений до потяга і обережно завантажений у вагончики, викликав голосне і радісне захоплення лопів. Артем був радий допомогти маленьким трудівникам. Ну, і, звісно, приємно було відчувати їхні захоплені погляди, адже він, велетень Артем, за декілька хвилин зробив те, що манюсики робили б півдня.

— Дякуємо вам! — промовив бабак, вже не такий пихатий, яким видавався спочатку, і ще кілька десятків тонкоголосих подяк підтримали його.

 Бабак урочисто підійшов до хлопця і простягнув йому лапку. Хлопчик присів і радо її потиснув. Після цього лопи почали розходитися, бо у них почалася відпустка, а бабак зайняв своє місце машиніста і поїхав. Чух-пух! Чух-пух! Чух-пух!

— Гей, Артеме, чи ти взагалі збираєшся летіти? Вже все готове! — почувся голос Вітерця.

— О, так! Я відв’яжу мотузку!

Артем нахилився, відв’язав мотузку, якою куля була прикута до великого куща. І в ту ж мить вона швидко збігла з його рук. Куля миттєво почала підійматися.

— Та що ж мені сьогодні не щастить із повітряними кулями! — нервово крякнув хлопець, хапаючи мотузку обома руками.

Через мить він уже летів у повітрі, безпорадно теліпаючись.

— Е-е-е! Я теж хочу летіти! — кричав Артем.

Він спробував підтягнутися вище, але не надто просунувся (добре лазити по канатах він ніколи не вмів).

— А-а-а-а-а! Хочу жити! — розпачливо кричав Артем.

Руки слабшали. Куля невпинно здіймалася. Хлопцеві було так лячно, що аж страх перестав відчуватися. Здавалося, що руки ось-ось відпустять мотузку. Аж раптом він відчув, як щось невидиме стало підтримувати його тіло і злегка підштовхувати вгору.

— Ну ж бо, тримайся міцно і піднімайся до корзини, — почувся голос Вітерця.

Лізти стало легше. Артем доліз до корзини, підтягнувся по її краю і врешті заскочив усередину.

Перші хвилини хлопець не міг рухати ні руками, ні ногами. Тоді сів на маленький дерев’яний ящик, який правив за лавку, і ще кілька хвилин мовчав, намагаючись отямитися. І тільки після цього він став на ящик колінами і глянув на землю, що віддалялася. Галявина, де жила Зелена Душа міста виглядала вже невеличкою барвистою плямою. Потім став плямою і вкрився серпанком чарівного туману весь чарівний ліс, і погляду хлопця відкрилося його рідне велике місто, яке лежало тепер перед ним і розкривалося все ширше і ширше. Вулиці, бульвари та проспекти бігли, стікалися до площ. Будинки вишиковувалися таємничими ребусами. Ця неймовірна картина викликала в Артема відчуття захоплення, небувалої легкості та щастя. Хлопець застрибнув на лавку:

— Еге-е-ей! — закричав він, а потім жваво скочив на край корзини і закричав ще голосніше. — Е-еге-е-еге-ге-е-ей!

Потім відпустив одну руку, і, тримаючись за мотузку іншою, стоячи тільки однією ногою на краю корзини, став розгойдуватися в боки й радісно кричати, доки не отримав сильний поштовх, що звалив його назад у корзину.

— Ти що робиш? Страх утратив, чи що? — сердито засичав Вітерець.

Артем глянув на Топі Лопа, що сидів на лавці з широко розплющеними очима.

— Ти що робиш? Ти мало не випав, — заїкаючись, пролепотів лоп. — І це — за кілька хвилин по тому, як Вітерець ледве врятував тобі життя!

Було схоже, що і сам Артем здивований. Він точно не сподівався від себе такого. Кілька хвилин вони мовчали.

— А звідки з’явилася у вас повітряна куля? Невже лопи самі її зробили? — поцікавився Артем, щоб перервати задовге напружене мовчання.

— О, це давня історія. Можна сказати, легенда чарівного лісу, — почав розповідати Вітерець. — Було це дуже-дуже давно. У твоєму місті проходили змагання повітряних куль. Сотні й сотні людей з’їхалися сюди із різних міст та країн. Змагання ще й не почалися, коли одну з куль украла погана людина. Невідомо для чого вона потрібна була цій людині, але правда в тому, що куля злетіла і піднімалася вище і вище. Та якимось незрозумілим чином пролетіла ця куля крізь невидимий чарівний захисний ковпак нашого лісу.

— Погана людина, яка керувала кулею, збагнула, що відкрила незнаний, таємничий куток міста, — продовжив лоп. — І приземлилася близько до Зеленої Душі міста. Що саме сталося далі, ми не знаємо (Мудрун приховує деталі цієї історії), але один із чарівних кристалів викрали. Поза сумнівом, крадій сподівався на коштовність цього каменя. Напевно, йому не вдалося продати кристал за великі гроші, бо скоро люди зрозуміли, що це не смарагд і взагалі не коштовний камінь. І, схоже, з нього зробили ґудзик, який ти тримаєш у своїй кишені.

— Після цього випадку значно посилили захист чарівного лісу, і тепер жодному чужинцю туди не пройти. Чатун прискіпливо за цим стежить. Мудрун вирішив відремонтувати кулю і використовувати її як транспортний зв’язок між чарівним лісом та хмарковим містом, — завершив оповідь Вітерець.

— Оце історія!.. І як класно, що Мудрун вирішив саме так! А я зараз лечу на повітряній кулі! Ой! А ми, схоже, вже прилетіли, — і він блискавично підскочив на край корзини та вистрибнув просто на хмару, за яку та щойно зачепилася. Хлопець аж занурився у м’яку білу гущавину і пропав у ній, чим безмежно налякав своїх супутників. Але вже через мить він вискочив із хмаркового пуху і став кричати:

— Дивіться! Я стрибаю на хмарі!

— Та що з тобою? А якби ти провалився вниз?! — обурився Вітерець.

Паркувальник повітряних куль, який стояв на варті на краю хмари, був також здивований. Схоже, він вже давно тут стояв, давно ні з ким не говорив і не міг стримати потоку слів:

— Вперше бачу земну істоту, яка так необачно ступає на хмару і геть не боїться такої шаленої висоти. Всі завжди дуже обережні, поволі вилазять із корзини, боязко торкаються хмари однією ногою і тільки потім стають, —  розмірковував він, забираючи лопа із корзини. — Ваш друг поводиться надто дивно як на людину, що вперше стає на хмару!

— А до речі, чому я не провалився? — вирішив з’ясувати Артем.

— В основі хмаркового міста — товстезна багатошарова хмара, яка має чималу силу відштовхування. Та ще й має домішок особливої речовини, яка чи то зменшує вагу об’єктів, чи то послаблює силу тяжіння. Щось таке, — монотонно пояснив паркувальник і поставив лопа на пухку білу поверхню.

Топі Лоп із захватом торкнув хмару і промовив «Ах!». Він був тут уперше! Він чув багато історій про хмаркове місто, але ніколи і не сподівався в ньому опинитися! І це було так… аж не дібрати слів, як неймовірно чудово… це було ну просто ахно!

Артем також був у невимовному захваті:

— Як же тут круто! — радісно кричав він, стрибаючи на хмарі як на батуті.

Потім вони йшли вздовж гарної хмаркової вулиці, обабіч якої вишикувалися будиночки та дерева, геть усі зроблені із хмар. Від головної вулиці відходили менші. І скільки сягало око — все було або біло-сіре, або сіро-біле. Будинки скидалися на звичайні людські (здебільшого одноповерхові), хоча подекуди зустрічалися дивовижні конструкції — перекручені вежі, перевернуті піраміди, кулі з поясом віконець.

Усі будинки були затишно оточені двориками з лавками і альтанками або садочками із білих пухнастих дерев, а були й такі, що зникали у цілому лісі різноманітних гірок, драбинок та стін для лазіння.

— Кла-а-ас! — верещав Артем, з розбігу падаючи у хмаркові кучугури.

Він бігав та крутився колесом, перевертався та без упину стрибав. Топі Лоп скакав поряд, але, ясна річ, не встигав за своїм другом. Вітерець радісно кружляв навколо і кидався хмарковими клаптями.

Але скоро Артем утомився і стрибати, і розглядати безколірні подвір’я, дахи та віконця. Оку не було за що зачепитися.

— Тут можна побачити таке різноманіття форм та втілених дизайнерських ідей, — зауважив Артем. — А що? Матеріал слухняний. Схотів дерево чудернацької форми виростити — бери ліпи! Але, в цілому, все здається одноманітним. Я не помічав ніколи, що наявність кольорів така важлива. Аж стомлюєшся від цієї ідеальної білизни.

— Так. Хмарчики через одноколірність свого світу вельми цінують кольорові речі. Правда, такі потрапляють сюди дуже рідко, — пояснив Вітерець.

— То мешканці хмаркового міста звуться хмарчики?

— Ну, є ще і хмурчики, але вони якраз уважають, що світ має бути сірим, — додав Вітерець.

— Хмарчики та хмурчики? Цікаво! Вони, мабуть, ворогують між собою?

— Ні. Вони просто різні. Хмарчики — народ життєрадісний. Вони вважають білий колір ідеальним, але стараються й прикрасити свій біленький світ кольоровими акцентами. Вони, наприклад, створили веселковий сад. Тобі обов’язково треба там побувати! Ще хмарчики стежать, щоб регулярно на землю спадала веселка — вони самі її створюють. А от хмурчики вважають найприроднішим кольором сірий. Вони завжди мовчазні й похмурі, не розуміють, навіщо витрачати стільки сил на вибілювання хмар та створення нікому не потрібної веселки. Хоча хмурчики дуже хороші працівники, вирощують пречудових овець та будують прекрасні кораблі.

— Тут розводять овець?

У цей момент почувся якийсь гомін. Артем глянув, що це може бути. Ліворуч від головної вулиці, по якій вони йшли, простягнулося безкрає сірувате поле. На ньому паслися пухнасті білі, сірі та майже чорні вівці. Поле було засіяне білосніжними пухкими квітами, які, мабуть, і були кормом для тварин. Усі вівці підняли голови і нашорошено дивилися у бік мандрівників, а точніше — на дещо, що здіймало хмаркову куряву, неслося щодуху з поля просто на Артема і голосно гомоніло. З наближенням куряви гомін чіткішим. Уже можна було розібрати відчайдушне «Б-е-е-е!» та шалене «Сті-і-і-ій!». Уміст цієї куряви теж стало видно чіткіше: це неслася одна вівця, а за нею — ще з десяток, а за ними — групка хмарчиків і хмурчиків, озброєних хмарковими батіжками, які несамовито кричали «Стій!». Тепер картина була ясною: овець-утікачів намагаються повернути назад на поле.

Артем зробив кілька кроків убік, щоб стати просто навпроти куряви.

— А-а-а-а-а-а! — закричав у свою чергу лоп. — Що ти робиш? Здурів? Вони ж нас знесуть і не помітять!!! Я ще жи-и-и-ити хочу! А-а-а-а-а!

Артем стояв непорушно і вперто дивився на овець, які неслися стрімголов просто на нього. Вівці теж уперто бігли, не звертаючи. І тут Артем підняв руки, розчепіривши пальці, та щосили загарчав: «Гр-р-р-р-р! Гр-р-р-р!». Тоді хлопчик сам кинувся назустріч ґвалтові. Вівці стали, здивовано і перелякано дивлячись на нього. Та Артем не спинявся. Вівці так само швидко побігли назад, він — за ними. Хмарчики і хмурчики розступилися у два боки, зробивши своєрідний коридор.

Скоро всі опинилися на полі.

— Дякуємо вам! Дякуємо! Ви такий сміливий! — щебетали хмаркові пастухи, які обступили Артема і дивилися на нього захоплено.

— Ага, аж занадто, — промимрив досі наляканий лоп.

— Не знаємо, як вони втекли. Ми збиралися їх випустити у небо, а вони не схотіли та ще й злякалися грому, що гримнув неподалік, і як помчали… Дякуємо вам!

— Куди їх треба випускати? — спитав хлопець.

— Ми вигодовуємо овець і коней та випускаємо їх у небо.

— Їдять вони ці квіти? — і Артем нахилився, щоб зірвати квітку. Його обличчя випромінювало здивування, щойно він звівся на рівні. Розминаючи у руках дещо м’яке та в’язке, Артем промимрив: — Це не квіти... це... зефір.

— Так. Ми виготовляємо зефір отам на зефірній фабриці, — пояснив один із хмарчиків і показав далеко за поле, де виглядала велика, чимось схожа на замок споруда з кількома вежами і трубами. — Потім ми засіваємо ним поле, щоб він підростав та ставав поживним харчем для наших чудових, пухнастих, ну просто прекрасних...

— ...овець. Уже всі зрозуміли, — перебив його один із хмурчиків і буркнув. — Навіщо так багато зайвих слів!

— Тільки ви цей не куштуйте, — знову почав говорити хмарчик, коли побачив, що хлопець з інтересом підніс солодкий шматочок до носа і вже збирається лизнути його. — Це зефір кормовий. Дозвольте пригостити вас столовим, — і він дістав маленьку хустинку, розгорнув її та протягнув Артемкові три добірні шматочки зефіру.

— Ні, ні, дозвольте мені пригостити вас найкращим зефіром, — вліз у розмову другий хмарчик, відставивши руку попереднього та простягаючи свою хустинку, де красувалися три пухкі рожеві грудки.

— Оу, він рожевий, — відзначив Артем.

— Так, — відповів хмарчик, солодко всміхаючись. — У мене сьогодні День народження і я маю сьогодні святковий обід — рожевий зефір.

— Кольоровий зефір — це велика рідкість тут, — пояснив Вітерець. — Щоб зробити його, використовують ягоди, які доставляються на тій самій повітряній кулі. Але ж, сам розумієш, багато ягід так не привезеш. От кольоровий зефір і лишається рідкісним смаколиком. Його дозволяють собі тільки на свята.

— Ага, дурна робота! Нема чим зайнятися, тільки зефіри фарбувати. Тьху! — знову втрутився зі своїм буркотінням хмурчик.

— Яка смакота! Неймовірна смакота! — промовив хлопець, а сам собі подумав: «Це ж треба! Я розмовляю із хмарковими чоловічками і жую хмарковий зефір! Дивовижа! Але ж і смакота!».

— Тішуся, що вам сподобалося! Приходьте на святкування мого Дня народження. У мене буде смачний торт із синіх чорничних, рожевих полуничних та білих звичайних зефірів із прикрасами із солодкої вати.

— Вибачте, але у нас є дуже важливі й термінові справи, — відрізав лоп, не давши зраділому хлопцю прийняти запрошення.

— Та, може, швиденько погостюємо? Я так люблю зефір!.. Хоча ти правий, лопе. Треба йти. А, до речі, де нам знайти Мудруна? — запитав Артем.

— Вам треба рухатися вздовж поля. Минете корабельну верф і художні майстерні, а далі вийдете на головну площу міста. Мудрун має бути там, запитайте будь-кого — вам підкажуть.

Мандрівники подякували та знову рушили широкою білою вулицею.

— А для чого ці кораблі? — дорогою спитав Артем, із захопленням розглядаючи величезні судна, маленькі вітрильники та човни, які вишикувалися вздовж краю хмаркового міста наче на березі, за яким пролягло синє небо.

— Хмарчики і хмурчики будують ці кораблі, а потім випускають їх плисти по небу.

— Але навіщо? Стільки кропіткої роботи, щоб просто надати хмарам гарної форми? Чи хтось на них плаває?

— У цілому, і хмурчики, і хмарчики — домосіди. І зовсім не шукають пригод, крім хіба що рідкісних диваків. Це переважно робиться для того, щоб люди дивилися у небо... і мріяли, і фантазували, і хотіли плисти на хмаркових кораблях, і просто мали приємні думки.

— А людські думки здіймаються в небо до самих хмар і збираються там. І що більше буде приємних і позитивних думок, то краще для хмаркового міста. Бо там, де збираються погані, злі, заздрісні чи гнівні думки, мешканці хмаркового міста сумують, хворіють, хмари спочатку сірішають, а потім розчиняються. А там, де збираються хороші думки або мрії, створюються нові білі хмари, народжуються нові хмарчики та хмурчики і добудовують своє прекрасне місто. От і доводиться хмарчикам дуже старатися — створювати веселки, робити хмаркові фігури, а іноді підфарбовувати хмари кольоровими сиропами, що лишилися від зефірного виробництва. А у художніх майстернях виліплюють хмари нестандартних форм — різних там ведмедів, літаки та замки.

— Не розумію, про що ти говориш, — недовірливо буркнув Артем. — Веселка з’являється, коли сонячні промені падають на маленькі краплинки води, що залишилися у повітрі після дощу. Мені тато розповідав, а він знає — він у мене дуже розумний. До чого тут хмарчики? Це просто фізика світла. Оптичний трюк природи.

— Це я не розумію, про що ти говориш. Якась там фізика… Хмарчики просто беруть веселковий пристрій і за його допомогою обертають сонячне світло на веселку. Без жодних трюків. І пристрій цей у них є вже більше п’яти тисяч років.

— А хмари? Хмари просто різних форм бувають, а хто що в них бачить — залежить від уяви кожної людини. Хтось бачить в одній хмарі ведмедя, а хтось у тій самій — коня. Тут хмарчики теж ні до чого.

— Люди бачать, звісно, те, що можуть, але ж допомогти їм треба. Хмарам потрібно надати форми. Якби мешканці хмаркового міста не працювали щодня і навіть уночі, то були б це просто безформні хмаркові клапті. І взагалі, — продовжив, розпалюючись усе більше, Вітерець, — тільки завдяки мешканцям хмаркового міста людина стала людиною, бо саме вони розвивали людську уяву. І якби мешканці хмаркового міста не працювали щодня і навіть уночі, то не тільки хмари були б безформними клаптями, але й люди досі сиділи б на деревах чи жили б у печерах і виколупували би палкою-копачкою поживних хробаків землі.

— Фу, перестань про хробаків…

— А що? Завжди думаєте, що найрозумніші! У космос літаєте, Марс освоюєте, скоро вже штучний мозок комп’ютерний зробите, а очевидного не помічаєте і не розумієте! Ні над головою, ні під ногами!

— Та годі вам сваритися. Ми вже прийшли, — заспокоїв їх Топі Лоп.

І справді, друзі опинилися на великій площі, оточеній найгарнішими і наймилішими будиночками, які тільки можна було собі уявити.

На площі прогулювалися гарно вбрані хмарчики у пишних білих одежах, прикрашених кольоровими ягідками, підсушеними листочками та квітами, наче коштовностями, і хмурчики у строгих сірих костюмах. З чотирьох боків площу відокремлювали вишукані білі арки, оздоблені сріблясто-сіруватими візерунками. Два прекрасні фонтани доповнювали ансамбль, а в самому центрі площі на пишному п’єдесталі красувалися…

— Не може бути! — ледь промовив приголомшений Артем. — Мої кульки!

Так, у самому центрі найяскравішими плямами серед всієї білизни площі виділялися три кольорові повітряні кульки та яскравий червоний повітряно-кульковий коник.

Хлопець підбіг до п’єдесталу і з усмішкою став показувати на кульки, викрикуючи:

— Подивіться! Це мої кульки! Тільки сьогодні в обід я впустив їх і вони полетіли. А тепер вони тут! Це ж треба!

— І чому ти так дивуєшся? — спокійно відповів Топі Лоп — А куди, ти думав, діваються втрачені дітьми кульки? Хмарчики вельми цінують кольорові речі, бо тут таких дуже мало. І коли якась дитина на землі випускає з рук кульку, вони виловлюють її великим сачком. Тоді у хмарковому місті стає більше кольорів і більше радості.

— А я так засмучувався, коли вони полетіли. Спочатку, коли їх тут побачив, я зрадів, що зможу їх повернути собі, але тепер думаю, що тут вони важливіші й потрібніші.

Поки друзі стояли, милувалися таким дивним «пам’ятником» та обговорювали долю втрачених кульок, Вітерець вже злітав і порозпитував, де знайти Мудруна.

— Нам треба йти до веселкового саду. Це поряд. Там розміщується його хмаркова резиденція. Ходімо!

Веселковий сад був дивовижним місцем. Тут стояли скульптури, «росли» чудернацькі хвощеподібні дерева та квіти різних форм і розмірів. Але не це дивувало найбільше. Над садом непорушно висіла велика тонка хмара, рясно вкрита круглими отворами. А в ці отвори були вставлені різнобарвні скельця. Світло сонця, проходячи крізь них, створювло кольорові промені. Вони забарвлювали білі квіти та скульптури саду, а також хмарчиків, що могли годинами прогулюватися між цими кольоровими стовпами, проходити крізь них, підставляти під їхнє світло руки, обличчя та милуватися рідкісними барвами. А в центрі саду згори була вбудована велика скляна призма, яка утворювала широкий веселковий промінь. Для сіро-білого хмаркового міста це було справжнє диво!

— Неймовірне місце! — прошепотів хлопець. — До речі, більшість цих скульптур здаються мені знайомими. Я бачив їх у маминих книжках з історії мистецтва.

— Деякі талановиті люди знаходять спосіб діставатися нашого міста навіть без повітряної кулі — чи то уві сні, чи у своїх мріяннях, — пояснив Вітерець — Не виключено, що вони не тільки надихалися тут, але й повторювали побачене, повернувшись на землю. У цьому саду не один земний поет складав свої прекрасні вірші, бо саме тут можна вхопити найкращі образи та слова.

— Гей, хлопче, нам не можна застрягати тут так надовго, — вигукнув із кишені лоп, який і сам милувався садом, роззявивши рота, але його від природи сильне відчуття відповідальності врешті перемогло і змусило будити Артема. — У нас є справи, пам’ятаєш?

— Ти правий, лопе. Ходімо, — слухняно проказав Артем, але потім ще довго кружляв між кольорових променів, не маючи сил відвести погляд.

Зрештою вони вийшли із саду в білизну хмаркового міста і покрокували до Мудруна.