«Тут ні час ні Ріка не тече…»

РАПТОМ З'ЯСУЄТЬСЯ

раптом з'ясується місто навколо — чуже

день голуби ненажерливі пси безпритульні

парк і повітря такі ніби щойно з цирульні —

спить свіже віття довіку обрізане вже

 

мідноголосий десь мусить здійнятись оркестр

але натомість лиш пікколо злої синиці

місто чужої весни мов накладений хрест

кинути — важко нести далі — теж не годиться

 

неба побільшало шалу реклами і лже-

архітектури кіосків і яток іржавих —

щирого стилю простого паскудства держави

тих кому будь-яке місто навколо — чуже

 

вклякнеш розгублено — де я? в якому це сні?

вітер  кружляє достоту хмільний пролетарій

сміття юродства несе і на вухо мені

на здичавілій гуркоче чимдуж на гітарі

 

 

ТЕ МІСТО

 

те місто пошиковане під нитку

що вперше і востаннє впала з рук

класичні тіні кидає на брук

там шпилі й щогли зоряну калитку

шматують вщент окрушинами скрут

те місто пошиковане під нитку

 

там до Тараса шле листа Микола

там північ в їхні гупає серця

в цивільнім ходять страхи без лиця

слова земні вкорочують їм коло

осібного для кожного вінця

там до Тараса шле листа Микола

 

поміж вітрів балтійського Коциту

горять слова у споминах дідизн

свою-свою своїсеньку до сліз

там теплі звуки напівсонну цитру

розпалюють і мріє чулий хмиз

поміж вітрів балтійського Коциту

 

там пересмішник поруч із пророком

салоном ходять ферт і чепурун

чаркуються всміхаються до струн

торкаються жіночих ненароком

імперію пускаючи на глум

там пересмішник поруч із пророком

 

відправлені летять до запитання

через віки не змінюючи стиль

листи мов чайки чайки мов листи

шукаючи вітчизни озивання

два мрійники крізь води і мости

відправлені летять до запитання

 

дві чайки нетутешні в місті зимнім

з туману білих випливуть ночей

і побратими вічності у щем

змахнуть зніяковіло по сльозині

їм все ніяк не йдуть з-перед очей

дві чайки нетутешні в місті зимнім

 

*  *  *

грім останні абрикоси позбивав
перших яблук понатрушував чимало
нам не вірилося щойно у дива
та земне тяжіння враз у небо впало

нам не вірилось однак усе довкіл
всі дахи дерева вежі огорожі
миттю ринулись у вись і нетривкі
їхні душі дощ прожогом відволожив

не минуло й нас у посуху ламку
проти грому ще сумну і безшелесну
я ловив тебе в дощі таку легку
часом легшу невагомості шаленства

потім тишею повітря довгий час
йшло навшпиньки ледь тримаючи ослаблу
нашу віру у дива й водило нас
між упалих абрикосів мли і яблук