«Тут ні час ні Ріка не тече…»

КІНО «АВРОРА»

Авроро

ми і справді не забули

ті важелезні двері із пружиною

до нашого минулого в якому

такий рипливий вхід

з туманним склом і слідом

відбитку напомадженого від

із тріщинкою губ твоїх

Авроро

 

погрітися в мороз

чи вистигнути влітку

за десять а пізніше двадцять п’ять

копійок – головне

вчетверте або вшосте

Чапаєв із конем – вже лише тло

для сяючих і світлих завитків

жаданої потилиці твоєї

у ряді що попереду

Авроро

 

усе кіно – війна або любов

де до ладу ані війни не сталось ні любові

і довго сохне порох почуттям

мов молоко губам твоїм – напевно

не стрекотав і разу в сизуватих 

тих променях нещирих

зблиск золотистих пестощів твоїх

Авроро

 

як запах яблука

у темряві надкушеного раю

страх штучності вмикав

для нас спасенне світло у перерві

щоб серце стишити й погамувати

кисленький запах сторожких обіймів

серед яких втрачалися кумири

і ми самі губилися

Авроро

 

ми тут дорослішали – нам

прогули ставили суворі вчителі

в реальній школі гамування долі

та імені твого первинний зміст

поволі сходив нам

у небо наших знань

про світ про світло й тіні

де вже хазяйнувала ти

Авроро

 

тепер тут вітер

носиться справдешній

і абияк гортаючи щоденно

засмаглі перечитує газети

та заграє до битих шиб тонкого