«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         Іноді сюди з України якимось чудом приходили невеличкі посилки з книжками. В одній із них була збірка поезій «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Десь у 1920 році Євген Маланюк пише статтю «Напровесні», в якій коротко оглядає поетичні збірки, що надійшли з України в цей «облуплений, трагічний «Каліш». Вельми стисло характеризує поезії Петра Стаха, Клима Поліщука, Петра Карманського, Марійки Підгорянки. Але при цьому найбільше зупиняється на «Сонячних кларнетах». Мало ймовірно, що Маланюк був знайомий з рецензією Юр. Меженка ( Музагет, 2019, № 1-3), у якій високо поціновується першої збірка Павла Тичини; навряд чи дісталася таборів і книжка Андрія Ніковського «Vita Nowa» (1919), де в статті «Павло Тичина» він, проявляючи бі-професіоналізм, тобто однаково глибоке розуміння поетичного слова і музики, здійснив чудовий, і досі багато в чому неперевершений аналіз поезій «Сонячних кларнетів». Проте оцінка Є. Маланюком цієї збірки є не менш глибокою та вражаючою. «Взагалі усе, що являється останнім словом сучасної віршотворної техніки, – пише він, – ми находимо в творах Тичини, але вся ця техніка, оскільки природно споріднена зі змістом, завданням та музикою, що вона й не почувається спеціально як техніка.

         Тут є асонанси й консонанси, внутрішні й начальні рими. Тичина вживає самих витончених, ще ніким не вживаних розмірів. І по будові вірша його можна рахувати одним з найліпших поетів світової літератури […].

         Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує. І можна сміливо сказати, що він так для української літератури, як і для світової поезії є явищем незвичайним» (Маланюк Євген. Вибрані твори / Євген Маланюк; упор. Олеся Омельчук. – К.: Смолоскип, 2017. – С. 261–262). І особливо, звичайно, звернена увага на музичність поезій «Сонячних кларнетів»: «Треба зауважити, що музика, котра завжди була і є кістяком справжньої поезії, служить Тичині тим органом, котрим він сприймає враження. Музикою йому виявляється весь світ. Музика – це його очі» (Там само. - С.260).

         Надалі «Сонячні кларнети» притягуватимуть до себе все нові покоління дослідників. Василь Барка та Юрій Лавриненко для характеристики особливої музичної «Сонячних кларнетів» винайдуть термін «кларнетизм». З’являються дослідження Леоніда Новиченка, Станіслава Тельнюка, Григорія Клочека, Марії Фоки та ін., у яких музичність першої збірки Тичини, її образний світ аналізуватиметься під різними кутами зору і з різними методологічними підходами. Але в усіх цих дослідженнях лише варіюватиметься, деталізуватиметься, конкретизуватиметься те найсуттєвіше про «Сонячні кларнети», про що було сказано Маланюком у тій його «таборовій» статті.

         Проте, мине трохи часу, він познайомиться з наступними поетичними збірками Павла Тичини і першим зрозуміє, що в Тичини стався злам – непоправний і остаточний. У Маланюка не було жодних ілюзій, що Тичина як поет буде здатний відродитися, повернутися до себе «сонячнокларнетного» – і в цьому теж проявилася його здатність до глибинного розуміння сутнісного. Відома характеристика зламу в поезії «Сучасникам» (з присвятою Павлові Тичині), у якій той злам визначено жорсткою формулою «…від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась». Не будемо зараз говорити про підстави такого апеляційного і, фактично, безнадійного стосовно майбутнього «післясонячнокларнетного» Тичини – про це з вичерпною повнотою Є. Маланюк оповість у статті «М. Рильський в п’ятдесятиліття», у якій буде зіставлено ці дві знакові постаті української поезії і при цьому пояснено, чому, перебуваючи в однакових умовах, один з них зумів фактично зберегти себе як поета, а другий – ні.

         Інший приклад, котрий найкрасномовнішим чином засвідчує вражаючу здатність безпомильно визначати сутність того чи того літературного явища,  стосується оцінки творчих постатей поетів-шістдесятників.

         Є. Маланюк пішов із життя у 1968 році. А це означає, що він був свідком, умовно кажучи, лише першого, щоправда, найбільш значущого періоду творчої долі поетів-шістдесятників. Після їх творчого епогею, що припадає на кінець 50-х – початок 60-х років, зі зміною суспільно-політичної атмосфери у кожного шістдесятника склалась своя траєкторія творчої долі, про яку, зрозуміло,  Є. Маланюк знати не міг. Проте, як свідчить Леонід Куценко, опираючись на архівні матеріали, Маланюк надзвичайно уважно ставився до творчості поетів-шістдесятників. Його думки про декого з них виявилися настільки точними,  що вони, фактично, передбачали їх майбутні творчі долі. Ось, наприклад, стисла характеристика Віталія Коротича: він – «київська синтеза багатьох первнів: «вундеркіндство» (але обмежене і контрольоване характером-інтелектом), творчість (здібність до неї), талановитість (вроджена, очевидно).