«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         Але: естрадність, маніфестаційність (може, від Маяковського), певна акторськість і декламенаційність (не читання, а саме рецитування), декларативність лірики (!!), адже забагато я.., я.., я..» (Маланюк Євген. Нотатники (1936–1968). – К.: Темпора, 2008. – С. 209).

         В той же час, як справедливо зауважив Леонід Куценко, ще в 1959 році Є. Маланюк не тільки причислив Ліну Костенко до «української інтелектуальної еліти», а й визначив чинник, завдяки якому «по виданні тільки двох книжок поезій – вона опинилася з кляпом в роті». То була її «ДУХОВНА суверенність. Україна в серцях і мозку. І цього, – з дивовижною пророчістю передбачав Є. Маланюк, – Ліні не вибачать»(Куценко Л. Євген Маланюк про Ліну Костенко // Маланюк Євген. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. – Львів: Світ, 2002. – С. 343).

         Забігаючи наперед, відзначимо, що фактично безпомильне бачення та розуміння сутності явища, котре до того ж здійснювалося в естетично витонченій мовно-стильовій формі, надає прозі Є. Маланюка незрівнянної привабливості та притягальності. Річ у тому, що висловлювані ним твердження викликають довіру. Іншими словами, вони наділені особливою магією – магією довіри, котра з’являється завдяки майже інтуїтивному відчуттю наявності у тих твердженнях правди / істини.

         Можливо, саме таке відчуття вираженої сутності, котрим супроводжується сприймання есеїстичних текстів Є. Маланюка визначає одну з характерних рис його стильової манери, а саме: він майже не вдається до деталізованої аргументації висловлюваних думок. У нього, за незначним винятком, не зустрічаються аналітичні розбори окремих текстів. Він констатує істини, але констатує так, що ти у них віриш. Більше того, їх сприймання наділене ефектом відкриття. Тому сприймання есеїстичного тексту реципієнтом супроводжується постійно діючим процесом відкриття сутнісного.

         То ж не дивуймося, що Маланюкові тексти позначені узагальненим поглядом на предмет осмислення. Це викликане проникненням у сутність предмету і, що важливо відзначити, його системним баченням. У нього сутнісне і системне органічно поєднано. Деталізацію і аргументацію висловленої сутності він немовби залишає іншим.

3. МЕТОДОЛОГІЯ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД

         Прийнято вважати, що головною зброєю літературознавця є методологія, тобто основні дослідницькі принципи наукового аналізу, якими він послуговується. Насправді ж, це не зовсім так. Бо щодо вченого – дослідника літератури – можна сказати словами Гегеля: «Відсутність таланту нічим не компенсується». І тут справа в тому, що наявність таланту не тільки дає змогу вченому проникати в суть досліджуваного предмета чи явища, а й, зрозуміло, обумовлює вибір найбільш результативних дослідницьких шляхів. Бо якщо виявляється суть явища, то процес його виявлення, треба думати, відбувається найбільш результативним шляхом. І якщо талановитий літературознавець не має змоги користуватися уже розробленими і перевіреними дослідницькими принципами через ту просту причину, що тих принципів, котрі відповідали б його потребам, просто немає в науковому обігу, то він починає творити їх самостійно – можливо, навіть і не на свідомому рівні, готуючи таким чином ґрунт для появи в майбутньому цілісних методологічних доктрин. Ось чому в науковій спадщині Олександра Потебні чи ж Івана Франка знаходимо так багато геніальних здогадок, які в даний час активно слугують формуванню системного підходу та рецептивної поетики – методологічних доктрин, які є останнім словом літературознавчої науки, її «ноу-хау».

         Євген Маланюк не належав до методологічно заклопотаних авторів через ту просту причину, що він, як про це вище йшла мова, володів надзвичайною, на рідкість проникливою здатністю осягати суть речей та явищ. При цьому треба відзначити, що, як побачимо нижче, у нього є чимало цінних спостережень теоретико-літературного характеру.

         Уважне приглядання до його літературознавчої есеїстики засвідчує, що він фактично виробив, а точніше, довів до завершення, до певної цілісності дуже важливу методологічну систему, суть якої полягає в тому, що кожне явище пізнається, інтерпретується та оцінюється з національних позицій.

         Звідкіль джерела цієї системи? Які сили зумовили її появу?