«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         Багато з тих, хто перебував у «облупленому, трагічному» Каліші та й в інших таборах для інтернованих, був, за словами Маланюка «виквітом нашого Народу». І тут вони, переможені, із якоюсь гарячковістю намагались розібратися в причинах своєї поразки. У статті «Дмитро Донцов» Євген Маланюк писав: «Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер – переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину – покинули, і Вона – залишилася без нас, її вірних синів?» ( Маланюк Євген. Книга спостережень. – Торонто: «Гомін України», 1966. – Т. 2. – С. 373–374).

         Саме в таборах почався для цієї національної еліти («квіту Нації») надзвичайно інтенсивний процес національного самоосмислення. Прийшло чітке розуміння того факту, що всі біди, всі поразки, виявляється, були прямо залежні від національної недоформованості, від тієї «приспаності» «злими людьми», про яку з геніальною пророчістю писав ще Шевченко у своєму казематському «Мені однаково…». Саме в цей «таборовий» період Євген Маланюк проявив себе як публіцист – одна за одною в таборових виданнях («Веселка», «Український сурмач», «Наша зоря» та ін.) з’являються його статті, котрі чітко засвідчили, що процес національного самоосмислення є процесом розуміння тієї великої правди / істини, що міститься в однім слові «НАЦІЯ». З того часу і розпочався Маланюк як поет і мислитель національної ідеї. Все стало на свої місця – назавжди. Вона потужно спрямувала його як поета, а як мислителю-історіософу, культурологу та літературознавцю – відкрила свою абсолютно несхибну методологію. Ґрунт, на якому постала названа методологічна доктрина, вельми глибокий. Тут і народницька критика, і більш модернізовані національні спрямування початку століття, що виявилися у публіцистиці «Української хати», і, звичайно ж, Дмитро  Донцов, його «Літературно-науковий вісник».

         Творчість та особистість Тараса Шевченка – це основний матеріал, на якому відшліфувався і набув довершеності Маланюків метод.

В одній із перших своїх статей, що була присвячена творчості Шевченка («Ранній Шевченко»), Маланюк чітко визначив і номінував свою дослідницьку доктрину: «…розуміння творчості Шевченка і висвітлення його особистості можливі лише за національного підходу до національного генія» ( Маланюк Євген. Книга спостережень: У 2-х т. – Т. 1 – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 37).

         Не ставлю за мету детально виокреслити цю методологію – і через те, що така деталізація зараз не є моїм завданням, так само і через те, що науково-теоретичного дискурсу, який би був розроблений у нашому літературознавстві і нависав би над категорією «національний підхід», ще надто мало.

         Відзначу лишень два моменти.

         По-перше, не треба вульгаризовувати цю методологію, приписуючи їй змістову плоскість, котра межує з примітивізмом – мовляв, національний підхід полягає в тому, щоб виявляти в особі і творчості митця прояви національної ідеї і простежувати за ангажованість нею. Так, треба враховувати, що вся художньо-вартісна українська література породжувалася як форма самовираження нації, що протягом багатовікової Ночі Бездержавності прагнула самозбереження. Українська література в основній своїй масі творена національною ідеєю. Тому й методологія її інтерпретації та оцінки має бути відповідною. І через те, що Є. Маланюк, з його геніальною здатністю проникати в суть речей і явищ, зрозумів цю парадигму краще і глибше за будь-кого в ХХ столітті. Саме тому він відійшов від примітивного розуміння цього підходу і практично розробив методологію національного підходу на принципах системного аналізу, завдяки якому літературне явище пізнавалося системно, з розумінням причин і наслідків, з виявленням системотворчого чинника, з осягненням внутрішніх синергетичних зв’язків усіх складових цього явища. Кожний літературний портрет, котрий створювався Є. Маланюком,  (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Максим  Рильський  та ін.) тою чи тою мірою будувався власне на системному, а це означає – найбільш валідному для нашої гуманітарної науки методі. Власне з цих позицій він радарно вловлював прояви «раси» – спосіб мислення, особливості світобачення митця, рівень осягнення ним національної культури, відчуття «музики» національного слова і т.д. і т.п. Таким чином вловлювалася, набувала осягнення органічна єдність між «змістом» і «формою».