«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

«Між генієм і сучасністю завше колізія. Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що вона  з д у ж а є  взяти» («Репліка»).

Отже, «формулу краси» есеїв Євгена Маланюка можна (умовно ж, звичайно)  характеризувати як результат, породжений синергетичним ефектом таких ознак: глибина змісту – афористичність як стислий і точний спосіб  висловлення цієї  змістової глибини – музика як породження творчого пориву.

***

І наостанок наведу слова Оксани Пахльовської, котрі, здається мені, виправдовують і підтверджують пафос, з яким писалася ця стаття:

«Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи – Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу – позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі»( Пахльовська Оксана. «Поет апокаліптичних літ» / Оксана Пахльовська // Маланюк Євген. Вибрані твори – К. : 2017. - С. 804)