«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         Дотримуючись такої чітко і глибоко вираженої позиції, він зовсім не виявляв того, що іноді іменується як «національна обмеженість». Щоб переконати в цьому, достатньо звернутися хоча б до статті «Думки про М. Рильського»(Маланюк Євген. Вибрані твори / Євген Маланюк; упор. Олесі Омельчук. – К.: Смолоскип, 2017. – С. 555–578). Він «прощає» поету його поезії типу «Із-за гір та з-за високих» («Пісня про Сталіна»), проте з величезною повагою ставиться до його високої культури взагалі і поетичної зокрема – коріння останньої він вбачав у потужних впливах А. Міцкевича та О. Пушкіна.

         По-друге. Треба зрозуміти гостру актуальність для сучасного українського літературознавства власне національного підходу, блискучі зразки якого Євген Маланюк продемонстрував у всій своїй прозі – не лише літературно-критичній та літературознавчій. «Його теоретичний спадок, – читаємо в Оксани Пахльовської, – безмірно цінний поєднанням культурології і, сказати б, національного психоаналізу. Маємо, з одного боку, блискучі культурологічні та літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про Мазепу і Гоголя, історичні екскурси в російську літературу. З другого – гостру есеїстику публіцистичного характеру, в якій письменник аналізує національні комплекси не лише як історик, а і як психолог, добре обізнаний з Ніцше, Бергсоном, Фройдом. Маючи погляд історика-поета, Маланюк бачив наперед – і візіонарно, і раціонально – драматичні колізії української історії» (Там само.- С.806).

         Маємо зрозуміти, що через різного роду внутрішні та зовнішні обставини наша нація переживає своє становлення дуже важко. Західний світ, нації якого уже давно сформувалися, з острахом ставиться до «націоналізму» – звідси й емісари, котрі з’являються в ролі месіїв із західного світу на полі нашої літературної науки, намагаючись відволікти її від національного підходу, пропонуючи другорядні методології у формі вже давно віджилого структуралізму або ж міфологічного чи гендерного підходів.

         Активна ліберальна політика заходу вже дала свої «плоди» у вигляді посилення різних течій уже по-справжньому агресивного націоналістичного руху.

         Нам же – «своє робить». Нам би глибоко осягнути методологію національного підходу, котра втілена в живу плоть літературознавчих есеїв Євгена Маланюка. І при цьому сформулювати її у добре розроблену методологію, котра увиразниться настільки, що стане не тільки надійним та ефективним методологічним інструментом сучасної української літературної критики та літератури про науку, а й ввійде окремим розділом у вишівські підручники з теорії літератури.

4. МАЛАНЮКОВА ШЕВЧЕНКІАНА ЯК КАРКАСНА КОНСТРУКЦІЯ ДЛЯ ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА

         Це так природно, коли один із кращих українських мислителів ХХ ст., вийшовши на українську літературознавчу ниву, в першу чергу взявся за осягнення особистості та творчості Тараса Шевченка. Саме на створеній Є. Маланюком Шевченкіані проявлені, злютовані в одну цілісність такі його якості, як здатність проникати в сутність явища, як методологія  національного підходу, як системність та синтетизм мислення і його відображення у стильовій манері висловлювання.

         У суто кількісному, а точніше, «сторінковому» вимірі шевченкіана Є. Маланюка невелика – всього-навсього 5–6 статей (цифра може бути не точною, бо не всі його рукописи з цієї тематики надруковані), окремі міркування, розкидані по різних статтях та особистих записах, котрі ввійшли у відомі, підготовлені Леонідом Куценком, «Нотатки».

         Вжите Оксаною Пахльовською у плані жанрової характеристики прози Маланюка слово «синтези» («блискучі культурологічні й літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка…») дуже точно характеризують одну з визначальних ознак Шевченкіани Маланюка – її змістову згущеність.