«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

Григорий Клочек

         Перша велика стаття Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, має досить показову назву «Кінець російської літератури». У ній є багато вражаючих моментів. І перший з них – це глибоке знання російської літератури, в тому числі й новітньої для того часу. Створюється враження, що автором цієї статті є професійний літературний критик, котрий  найуважнішим чином вивчав тогочасний літературний процес. А тим часом під статтею стоїть дата її написання – 1923 рік. Саме восени цього року Маланюк полишає табори і стає студентом Подебратської академії. Звідкіль така інформованість, таке проникнення у сутність кожного згаданого в цій статті «персонажа» в особі якогось відомого російського літератора, його навдивовиж точна і глибока характеристика? Звідкіль це тонке знання навіть нюансових проявів тогочасного літературного процесу? Відповідь на це питання дати зовсім не просто, вочевидь, його треба шукати в таємницях небуденного, позначеного геніальністю таланту Маланюка.  

         «Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складна, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтелігентського видіння.

         Це був один із найбільш російських європейців, що іронічним зором протявши російське життя – гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, – прокляв. Можливо, навіть, разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг.

         Він знав усю брехню, всю нісенітницю, усе безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, але бувши сам, сказати б, «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати»(Там само. -С 344-345)   –  у цих містких – як завжди у Є. Маланюка – кількох фразах дана і узагальнююча характеристика «героїчному періоду російської літератури» (мається на увазі література ХІХ ст.)  і сутнісне, афористично висловлене бачення творчої постаті Чехова, який «знав усю брехню, всю нісенітницю, усе безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії».

         І ось ця характеристика імперської сутності Росії буде постійно варіюватися, поглиблюватися та поширюватися в усіх статтях, присвячених російській літературі через те, що, як писав у цій же статті Маланюк, «Література – завше є проекцією всього комплексу національного чи державного буття – на площу духовну. При чому завше в синтезованій формі і значно опережаючи теми буття в часі» (Там само. -  С 344).

         Ґрунтуючись власне на такій характеристиці Росії, доповнюючи її ще й жахіттями більшовизму, Маланюк розкриває чинники життєвої трагедії Блока, Єсеніна, Гумільова. Створює бліц-портрети: Пільняка, Леонова, Бабеля, Брюсова, Хлєбнікова, Буніна, Купріна та ін.

         Окремо у цій же статті – про Гоголя, як про одного з творців «великой русской литературы» і, водночас, як її руйнівника. «Фундамент «великої русскої літератури, – пише Маланюк,  – це, перш за все, – Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками. І в цьому розпаді і розкладі російської літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється якраз своєрідна помста українського національного духа, що через Гоголя руйнує й нищить  будівлю імперсько-російської культури» (Там само. - С.357).

         Маланюк зовсім не одинокий у цьому твердженні про «помсту» Гоголя російській літературі. Наприклад, В. Розанов йде далі – говорить про Гоголя як про руйнівника Росії: «Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, после чего корабль начал разваливаться, он «открыл кингстоны», после чего началось неудержимое, медленное, год от года потопление России» (Розанов В. Когда начальство ушло. – М., 1997. – С. 196).

         Після статті «Кінець російської літератури» йде низка наступних статей, котрі з нещадною аргументацією руйнують старанно вибудовувані міфологеми стосовно російської літератури: «Петербург як літературно-історична тема» (1931), «Толстоєвський» (1935), «Вінець кінця. Іван Бунін» (1933), «Південь і російська література» (1964) та ін. Всі вони навдивовиж щільні у змістовому плані. Скажімо, за наявною в ній аналітичної інформації, а, головне, за згущеністю смислів, така стаття як «Петербург як літературно-історична тема» адекватна окремій монографії або ж – навіть! – докторській дисертації.

Страницы