«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

Григорий Клочек

Цитовані вище слова Сергія Білоконя про те, що «можна у своїх шафах зняти кілька полиць книжок і поставити на їхнє місце «Книгу спостережень», – вона переважить», здавалося б, виходячи з нашого твердження про змістову щільність Маланюкової шевченкіани, давали б підстави для ефектної заяви, що ті кілька його статей, присвячених постаті і творчості Тараса Шевченка здатні замінити кілька полиць існуючих книжок з шевченкознавчої  науки. Але така заява була б не коректною. Бо кожному – своє. У Маланюкової шевченкіани своя функція, своя роль у тому безконечному та багатогранному процесі осягнення творчості нашого найпершого національного генія. При цьому, як нам видається, треба все-таки відзначити окремішність, особливу статусність Маланюкової шевченкіани в існуючому огромі шевченкознавчого дискурсу. Вона, ця особлива статусність, – в діамантовій кристалізації найголовнішого, найпосутнішого, що стосується як особистості поета, так і його творчості. І до цих сутностей різними шляхами, часом прямими, добре вивіреними і в кінцевому результаті – успішними, такими, що приносять цінні набутки, а часом – оманливими, блукаючими, піднімалось минуле і продовжує підніматися сучасне шевченкознавство.

         Маланюкова методологія спрямувала його до розуміння домінуючої сили, що формувала як особистість, так і всю творчість Шевченка – такою силою для нього була національна ідея. Йдеться про виявлення головного системотворчого чинника, що сформував феномен Шевченка. Це було безпомильно точне відкриття (свого роду «попадання в десятку»), яке активно почало давати пізнавальний результат, виявляючи феномен Шевченка як системно організовану еволюціонуючу цілісність. Так завжди буває, коли дослідник, ведений знанням, досвідом і проникливою інтуїцією, виявляє найпосутніше, що формує явище. І тоді більш глибоке пізнання того явища стає справою умілою дослідницької техніки.

         Зовсім не випадково Є. Маланюк приділяє стільки уваги власне особистості Шевченка. Вся справа в тому, що він, як ніхто інший до нього, відчув абсолютну неадекватність образу Шевченка, що вже склався і міцно вкоренився у масовій свідомості (кріпак за походженням, мужицький поет, недостатньо освічений самоук і т.п.)  вражаючою смисловою глибиною його поетичних текстів. Тому Маланюк переконливо і рішуче, з характерною для нього пристрастю, знімав цю неадекватність шляхом творення абсолютно аргументованого образу «живого» Шевченка. І що оновленішою поставала фігура поета, і що активніше відпадали з неї нашарування із стереотипів, то більше відкривалися смислові глибини його поезій. Відбувався ефективний у науковому плані пізнавальний процес, коли осягнення особистості поета допомагало поглибленіше сприймати зміст його творів, і, навпаки, глибше розуміння поезій Шевченка сприяло увиразненню образу поета.

         Маланюкова шевченкіана створена немовби на виріст для усього майбутнього шевченкознавства – вона висвітлює шлях, яким має рухатися процес пізнання національного генія. Перемога Маланюкової методології, його проникливого в суть речей та явищ таланту, є безсумнівною. Він немовби створював нову будову, яку належить викінчувати всім наступним поколінням шевченкознавців. Зрозуміло, що таке твердження може комусь здатися перебільшеним. Тим більше, що Є. Маланюк не все міг охопити, та й не прагнув цього, бо добре розумів увесь неосяжний огром Шевченкової постаті, її здатність, за його ж словами, «постійно зростати». 

         До його шевченкіани треба ставитися як до  рідкісної за своєю змістовою щільністю «синтези» (Оксана Пахльовська). Ця змістова щільність, котра, як правило, втілена у вражаючу за своєю вишуканою красою мовно-стильову форму, у текст, котрий аж проситься бути «розібраним на цитати». Той текст потребує декодування, і дуже часто окремі, розкодовані смисли здатні розростатися настільки, що для їх більш-менш повного вираження потрібна стаття, а то й монографія. Беру перший-ліпший приклад – один абзац маловідомої статті «Шлях до Шевченка», що була надрукована в пражському часописі «Пробоєм»: «Він був не лише пророк і Кобзар Нації, не тільки поет і не тільки маляр, і не тільки діяч чи історична постать… Це щось зовсім інше. І в плані лише історії, і в плані лише культури – він все виглядатиме сплощеним і обкраяним. Він, що якось дивно сполучував в собі і Гонту, і Мазепу (соромлюся, що колись, в молодечім пориві, цього недобачав), і тайну української жіночности, і втілення мужеськости, він, що увесь шарів найчуйнішого ніжністю і що, за хвилину, вибухав бурею пекельного гніву, він, що до кінця любив і так само до кінця ненавидів, і що в нім ненавість і любов, помста й ласка якось гомерично зливалися в одну потужну мелодію, – то соборний витвір самих землі, підсоння, краєвиду, повітря нашої Батьківщини. То – найглибший вибух раси, що в добі історичного занепаду – саме ним – відновила душу й тіло народа» (Маланюк Євген. Шлях до Шевченка / Євген Маланюк // Пробоєм. – 1942. – С. 156).

Страницы