«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

Григорий Клочек

7. КРАСА СТИЛЮ

В статті «Поезія та вірші» є моменти, котрі звучать як гімн творчості. «Творчість є, перш за все,  п о р и в,  порив духа до звитязтва над „дійсністю” (…) Але який високий той порив не був би, що звемо  р е м е с л о м (…). Воно справді незглибиме, коли творче. При всій  бо прозаїчності своєї назви, що її часом мистці вимовляють з презирством, ремесло теж має свої високі таємниці, а навіть свою містику»( Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т. 2. – С. 141 – 142).

То ж спробуємо розгадати ті «високі таємниці» та «містику» його ремесла як майстра есеїв, бо без цього неможливо розгадати джерел поетики  есеїв Євгена Маланюка.

І тут знову ж таки треба звернутися до таємниці таланту поета і мислителя. Як поет, у якого «раціо» та «емоціо» зрівноважені і взаємоконтрольовані (що засвідчує уже згадувану гармонізацію лівої та правої півкуль головного мозку) і як людина з абсолютним відчуттям естетичного, тобто відчуття Краси, Євген Маланюк просто таки не міг у своїй  есеїстиці не домагатися краси стилю. Краса есеїстичного тексту будується на глибині і правдивості / істинності думки. Це перша і непорушна вимога. Йдеться, сказати б, про системотворчий, фундаментальний чинник. Глибина і чіткість розуміння проблеми, тої проникливості у суть речей і явищ, на якій ми не втомлювалися  наголошувати, характеризуючи всі без винятку ознаки феноменальності  есеїстики Є. Маланюка, визначає спосіб висловлювання, котрий, через відсутність  більш точного визначення, можна назвати як наближеним до афористичності.

Вже йшла мова про риси подібності між обдаруванням Є. Маланюка та Ліни Костенко – йшлося про виразно проявлену у обох митців  згармонізованість логічно-мислительного та емоційно-образного. Нещодавно я  спробував вибрати з поетичних текстів Ліни Василівни  афористичні висловлювання і був вражений їх кількістю – понад 300. Можна скласти збірник «золотих розсипів». А кожний афоризм – це не лише діамантова щільність змісту, а й краса – теж діамантова! – форми. Не думаю, що в сучасній світовій поезії хтось здатний зрівнятися з українською поетесою в якості  афористичного висловлювання.

Чимало афоризмів можна визбирати і з есеїстичних текстів Є. Маланюка. Проте наголошуємо на іншому: тексти його есеїв настільки щільні і точні у змістовому плані і настільки економно (стосовно витрат словесного матеріалу) виражені, що у стильовому плані вони всуціль є наближеними до афористичного способу висловлювання. Їх сприймання відбувається як процес таких собі більших чи менших змістових  відкрить, котрі супроводжуються появою у реципієнта емоційно-естетичної реакції.

До цього треба додати енергійну, дуже чутливу до висловлюваних смислів ритмомелодику, породжену творчим процесом як поривом. І якщо Є. Маланюк говорив про «музику», що складає «зміст»  к о ж н о г о  з мистецтв» (Там само.  – С. 144), то тексти його есеїв теж звучать як музика, бо вони – теж мистецтво.

 Із двох есеїв його шевченкіани виберемо кілька перших-ліпших фрагментів, котрі ілюструють щойно висловлені думки. Пропоную вдуматися і вслухатися у них – у їх смисли і «музику».

«З тіла вже наполовину мертвої, урочисто оголошеної за „неісторичну", нації зроджений чудом, зроджений наперекір, мовляв, „законам" канонізованого матеріялізму і раціоналізму („буття визначає свідомість"), Шевченко і як поет, і як особистість, був живим запереченням тих „законів". Може внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби „мужик", здолав – крізь всі лаштунки петербурзької імперії Миколи І уздріти її д і й с н у, потенціяльно-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з „декабристами", з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродукованим слов'янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, – засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і з уродження. Він – бувший кріпак – вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси і чуйністю своєї вірної крови – відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори і такою любов'ю до свого загроженого народу, що і цим гнівом, і цею любов'ю нарід його віджив, живе і житиме» («До справжнього Шевченка»);

«Що ж говорити про „селянськість" на тій землі, де – беручи в історичній перспективі – ціла історія зводиться до періодичного перековування селянського плуга на лицарський меч і навпаки!» («До справжнього Шевченка»);

«І день його народження і день його скону (11. III. – 10. IІI), замикаються в одне коло, творять один замкнутий цикль – символ вічности» («До справжнього Шевченка»);

«… Шевченко  є органічним згустком нашої нації аж до майже повної герметичності не-українця» («Шевченко- живий») .

Страницы