«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         У цьому фрагменті є чимало моментів, котрі, на перший погляд, є цілком зрозумілими і не потребують коментарів / інтерпретацій. І в цьому важлива особливість Маланюкового стилю – його висловлюванню віриш. Це – важливий момент рецепції його тексту, котрий визначається внутрішньою переконаністю автора у висловлюваному, темпераментно-енергетичною інтонаційністю та – і це є найголовніше! – істинністю висловлюваних смислів, котра навіть на рівні підсвідомості, «шостого чуття» вловлюється реципієнтом. Проте висловлені думки мають ще одну особливість, а саме: глибину, осягнення якої якраз і потребує, в одних випадках, серйозних аналітично-наукових зусиль, а в інших – просто ширших знань, більшої фактичної інформованості або ж розвинутої чутливості на поетичне.

         Скажімо, можна вірити твердженням, що поява Шевченка – це «вибух раси», що Україна «в добі історичного занепаду – саме ним – відновила душу й тіло народа», але ж ця теза хоч і може бути сприйнята «на віру», щоправда, далеко не всіма, все ж для її остаточного ствердження потребує складних наукових розробок.

         Інший, для прикладу, момент фрагменту, де говориться про «тайну української жіночности», стане зрозумілим, коли якщо прислухаємося до слів Корнія Чуковського, який у статті 1911 року так висловився про ставлення поета до своїх героїнь: «Коли він (Шевченко.– Г.К.) пише про принижених і ображених, про своїх наймичок і покриток, він не тільки їх любить, не тільки жаліє, він тут же, на сторінках, начебто голубить їх, бере за руку, гладить по голові, – і нелюдська ніжність, небувала, обожнювання безмірно переповнює його всього – захоплювання обожнюванням, екстаз обожнювання і ніжності, якого не звідав жодний поет, і часто, не в силі стримати такий раптовий наплив розчуленості, ось він падає ниць і молиться про цю «ясочку», «ласочку», Катерину, Оксану, Мар’яну:

                   О Боже мій милий,

                   За що ти караєш її молоду?» (Чуковський Корній. Шевченко // Сучасність. – 1992. – № 3. – С. 166).

         Є. Маланюк був переконаний, що «наше знайомство з поетом щойно почалося» (Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т. 2. – Торонто, 1966. – С. 405). І це його переконання, навіть якщо б він дожив до наших днів, зараз би не змінилося. Він як ніхто розумів, що постать і творчість поета наділена феноменом – тут вдамося до його, Маланюка, слова – невичерпальністю. Тому й шлях до Шевченка є безконечним. Проте у шевченкознавства на цьому безконечному шляху є виразні і, головне, точні, безпомильно розставлені орієнтири, що містяться в Маланюковій шевченкіані. 

5. ДЕСАКРАЛІЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

         У тій «гібридній» війні, яку вже довгий час веде російська імперія за утвердження позитивного / привабливого образу «руського міра» в свідомості не лише колонізованих народів, а й народів ближнього й далекого зарубіжжя, величезне значення приділялось і приділяється возвеличенню та пропаганді російської літератури. Є. Маланюк з цього приводу ділиться таким спостереженням: «…ще яких п'ятнадцять, найбільш – двадцять літ тому Захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевизм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті – що найважніше – величезна систематична й нахабна  п р о п а ґ а н д а  Москви, і російської, і комінтернівської, і „міжнародньої" – зробили своє: російська і совєтська література стали нечувано популярні» (Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т. 1. -  С.411).

Той, хто навчався в радянські часи в українській школі, добре пам’ятає те майже сакральне поклоніння перед «великой русской литературой», що виховувалося в учнів різними засобами. Для цього навіть на початку 80-х років учителям російської мови й літератури в «братніх» республіках спеціальною постановою ЦК Компартії офіційно підвищили заробітну плату.  Добре також відомо, що пропаганда російської літератури в зарубіжних країнах ще й зараз використовується як важливий інструмент створення російськими спецслужбами позитивного іміджу своєї країни.