«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Щорічно, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в світі добровільно йдуть з життя  близько  мільйона людей: всього за 365 днів  на земній кулі зникає таке місто, як Харків. Суїцид пояснюють за допомогою всякої маячні, аби тільки вмовчати, приховати, відволікти увагу від таїни акту самогубства. Оскільки справжня причина, через яку людина покидає цей світ, — невідповідність обставин умовам  для виконання «доручення від Бога».

    Ось чому мені так незатишно. Я відстав від сучасної моди соціального типажу, на котрого працює весь світ в чотири зміни.

А людей набивається багатенько. Сьогодні п’ятниця. Забігайлівка таки затишна. Жодного разу сюди не заходив і більше, мабуть, не зайду.

— Я вам не заважатиму?

• Мені вже ніхто не завадить, — відповідаю на милий голосочок.

Нехай сідає, аби тільки не заважала насмоктатись.

— Спасибі. Якщо ви на когось чекаєте, то я ненадовго.

— Не переймайтесь.

Моє хмільне бурмотіння, напевно, відбило охоту підтримати розмову далі, і вона з заклопотаним виглядом почала гортати якісь папери. Грає. Хоче справити враження. Однак приставати не буду. Бо в мене, на відміну від неї, всі ролі зіграні. То ж сиди і пий мовчки.

   Нещастя: в мобілці розрядився акумулятор саме в той момент, коли  зателефонували. Встиг розгледіти кілька цифр номеру. Схоже, що Руслан. Звичайно, було б добре попиячити цього вечора в компанії справжнього друга. В кишенях знайшов дивом недовикористану телефонну картку. Довелось плестись до таксофону.

   Таки дійсно, телефонував Руслан. Йому заманулось «сколихнути стоячу воду нашого болотця». Домовляємося про  зустріч  в центрі міста. Юрко також пристає на пропозицію.

  Виявити пристойну кав’ярню в історичній частині Харкова — справа копітка, тому ми не обтяжуємо себе пошуками, а навмання зупиняємось в першій ліпшій на початку Сумської вулиці. Тут  і не чисто, і не брудно, і не людно, і не порожньо.

   Руслан висипав на стіл з десяток світлин зі свого дембільского альбому. Я одразу звернув увагу, що Флізов фактично на кожному фото. Ось на одному — він, дідусь Радянської армії, зі знанням справи переводить вчорашнього «салагу» в «черпаки», тобто «посвячує» на ранг вище. Не фото, а справжнісінький тобі компромат. Навіть текстове супроводження не потрібне. Як то кажуть — без слів.

   Перш ніж переповісти, що на ньому зображено, необхідний екскурс, хоча б на декілька речень. Процедура, а фактично ритуал «посвячення» у всіх родах військ Радянської армії починався одразу ж після опублікування в газетах наказу міністра оборони СРСР «Про звільнення в запас солдатів, матросів, сержантів і старшин, які відслужили термін строкової служби в лавах Радянської Армії і про черговий призов осіб, досягнувших 18-літнього віку, на службу». В результаті розчерку пера сотні тисяч солдатів понадстрокової служби зростали в ранзі: одні ставали дємбілями, інші дєдушками, черпаками, салагами, духами. Так от, процес посвячення (що був зафіксований на фото) розпочинався з того, що ті, хто відслужив в армії півроку, знімали штани, лягали догори сідницею на підлогу, а старший за строком служби намотував на руку солдатський ремінь і з усієї дурі лупив по ягідницях мідною бляхою. Кількість ударів відповідала кількості відслужених місяців. Причому переведеним вважався лише той, у кого на другий чи третій день на задниці синяком проступали відбиті бляхою шість зірочок. На знімку Флізов, наче збочинець, стояв босоніж в штанях і майці серед повалених на підлогу салаг з голими задницями; здійнята над головою рука розкручувала в повітрі ремінь.