«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   На другому знімку увіковічена інша подія. Флізов  зі статусом  салаги, переповнений поваги до дєдушки, лупив його танковим тросом. А той, наче його й не б’ють: зі щасливою посмішкою  розпластався на матраці перед боксом. Видовище, звичайно, вражаюче. І тут також слід дещо пояснити:  посвячення відбувалося не аби де-небудь, а виключно в певних місцях. Скажімо, з салаг в черпаки переводили в казармі, з черпаків в діди — на території парку, а саме, перед боксом, за воротами якого стояли танки. Перед обідом, коли з парку йдуть прапорщики й офіцери, розпочинається довгоочікуваний церемоніал. Перед боксом, біля воріт, кладуть матрац, завчасно принесений з казарми. На нього лягає щасливий від близького дємбєля новоявлений дєдушка. Гола сідниця в нього прикрита пухкою подушкою, і під аплодисменти інших його підопічний починає вдавати, що б’є його в’юнким тросом. Так з’являлись на світ дєдушки Радянської армії, на яких вона й трималась.

   Фотографувати солдатам понадстрокової служби на території полку категорично заборонялось, хіба що під час звільнення, і то — в присутності кого-небудь з офіцерів. Оскільки стихійно вибраний для зйомок ракурс на тлі житлових будинків  Петропавловська-Камчатського міг таїти в собі корисну інформацію для американських мілітаристів. А ми  фотографувались не де-небудь, а так, щоб на задньому плані обов’язково було видно витягнуті вздовж берега чорні колоди підводних човнів. Відому на весь світ Ключевську сопку, так само як і решту живописних краєвидів Камчатки, дозволялось фотографувати тільки в певних ракурсах. Нелегальна фотозйомка розцінювалася не інакше як зумисне розголошення державної таємниці. Для того, щоб тебе  згноїли в дисциплінарному батальйоні, достатньо було пару таких знімків, як з Флізовим.

— Хлопці, уявіть, який це цінний матеріал для якої-небудь задрипаної газетки! — Руслан не приховував радощів. Потому подивився на наші кислі  обличчя, але далі потягнув своєї. — Не хочете в газеті, давайте закинемо їх на сайт банку, де працює Флізов. З натяком, що ось, мовляв, який садо-мазо ваш керуючий однією з філій.

— До бісу все,  — спокійно мовив Юрко. — Якщо вже й зібрались, то давайте краще пом’янемо його світлу пам’ять. Він для нас просто помер, і крапка.

— Юрко прав, — погодився я. — Подумай, Руслане, що це нам дасть? Знову почнуться дзвінки мами-папи-бабусі-дідусі… Облишимо!

* * *

   Після третьої чарки Руслан з нами таки погодився, що його ідея — це дурниця. І повістка денна, як він сказав, вичерпалась. Він виголосив:  «Ніщо так не розряджає обстановку, як присутність ніжних, тендітних ручок, які будуть торкатися гостинців нашого столу. Вадим, дівчат запишемо на мій рахунок».

— Мовчання знак згоди. Ну, тоді я пішов.

— Зараз приведе  тих, що за десять доларів стоять вздовж Полтавського шляху, — пробурмотів Юрко.

   Сьогоднішній Юрко мені не подобався: мовчазний, замкнений. Якщо і втручався до розмови, то лиш декількома фразами. Дивлячись на нього, і в нас з Русланом губився настрій.

   Невдовзі він з’явився в супроводі трьох кокеток.

— Знайомтесь: Зіта, Ріта, Гіта, — сказав, як проспівав. — А ці двоє, — показав на нас, — Чук і Гек. Моє ім’я, впевнений, сьогодні нікому не знадобиться. Та й навіщо імена — ці дурні людські прізвиська?  Оскільки любов буде без радощів, то й розлука буде без печалі. Ну ось, вірші почитали, познайомились, час і по чарці випити. Що п’ємо, дівчата?

Слухаючи, як солов’єм заливається Руслан, я приховую посмішку, бо пригадалось, як він, добряче нализавшись, привів з гуртожитської дискотеки до себе в кімнату якусь першокурсницю. Це було у вересні. З червня ми ніяк не могли прохмеліти, відзначаючи наш дембіль-88. Цивільне життя здавалось нам ясельною групою дитячого садочку, а ми — зашкарублими циніками. Мовляв, без горілки в такому соціумі не адаптуєшся. Через те й налягали несамовито на оковиту.

   Ми з Юрком курили біля вікна в кінці коридору гуртожитку саме тоді, як наш брат по зброї, намагаючись втриматись на ногах, розшаркувався перед першокурсницею біля дверей кімнати, наче півень перед куркою, черкав крилом землю й довго ніяк не міг втрапити ключем в замок. А оскільки Руслан, як ми вважали, окупував кімнату до ранку, нам нічого не лишалось, як роздобути ще пару пляшок горілки і завалитись в гості до дівчат, що мешкали в сусідньому гуртожитку практикуючих медиків.