«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

Валентин Бердт

— Іншим разом. Та й пивом справу не поправиш.

— Все так серйозно?

— Сам не розберусь.

 

 

                                                        * * *

 

 

   Потім була нарада, на якій мені спочатку «поставили на вид» (й досі не розумію, за що?), а потім перевели на половину ставки — виявляється, наказ про це був давно підписаний… Тому зараз я сиджу в якійсь кав’ярні і маленькими ковтками відпиваю замовлені двісті грамів горілки.

     Дійсно таки, життя  не більше ніж звичайнісінька херня, оскільки з першої до останньої миті  людина виконує свої дії проти власної волі. Спочатку її, як молоде теля, на налигачі тягнуть до дитячого садочку: повередувала, поплакала, дивись, вже і звикла. Бо діватись нікуди.

Потім — школа: ідеалізоване уявлення про неї руйнується в першій половині вересня. Тут вже сльозами не зарадиш, та й дечому навчили в садочку. І щоб хоч на один день відпочити від узаконеного насильства, лишається тільки одне — збрехати батькам, що в тебе раптово розболівся живіт, ниє голова, заклало горло.

   Наприкінці школярства  — щось на зразок острівця свободи вдалині маячить університет. Та згодом і це виявляється марою: зубри, складай і котись ковбаскою на широку дорогу. І тоді воскресає ще одна надія: здається, ще трошки, ось-ось, і з отриманням диплому розпочнеться нове, самостійне життя, напрямок і швидкість течії якого визначаєш тільки ти один.

Однак замість очікуваної свіжості в ніс б’є сперте повітря офісів. На тебе й тут чекає розчарування: робота не подобається, а якщо і подобається, то більшість колективу — ідіоти, або ж колектив нічого, так зарплатня ідіотська.

    І тоді знову на захмареному горизонті затремтить промінчик надії — кохання. Справжнє кохання, з якого виросте сім’я,  жменька слухняних, люблячих діточок. Та минають роки, а з ними  рідшає список запрошених на чергову річницю весілля; робота не тішить, грошей не вистачає. Необхідно щось змінити. Озирнувся навколо —  ніхто нічим не зайнятий. Живуть і розмножуються. І от нарешті настає час повної капітуляції. В зіщуленій душі замість надій поселяється паніка.

   І ти готовий до бунту, але на той час уже ні на що не здатний. Душа вимагає, а розум знітився й винувато мовчить. Залишки розуму зашлаковані маразмом шкільної та університетської освіти. Ти вже не в змозі зрозуміти, що кохання й сім’я — це дві полярно протилежні речі. Але світла, дитяча віра в казку про те, як вони жили щасливі й померли в один день, ще жевріє. Однак змінювати бодай що-небудь у житті — пізно, тому залишається одне — покірно виконувати обов’язки. Адже усі ми — відповідальні за тих, кого приручили.

   І протягом цієї свистопляски нормальна людина тільки й лишається нормальною тому, що в ній теплиться прихована віра в те, що коли-небудь   повинно щось змінитись. Зморений, пом’ятий, вичавлений життям, ти вже не бажаєш нічого, окрім одного — забуття. І тоді на допомогу приходить смерть — єдиний вчинок за все життя, який ти зробиш уже не проти власної волі.

   А якщо в людини талант? «Талант — це доручення від Господа Бога», — сказав Євгеній Баратинський. Чому ця цитата в’їлась в мою пам’ять?.. А кого цікавить твоє доручення? Межа нинішніх інтересів — курс світових валют, рахунок футбольного матчу, розмір грудей новоявленої зірки, меню на вечерю та погода на завтра. Все в цьому житті влаштовано і продумано. Пастки розставлені так, що про їх існування мало хто підозрює, а коли й підозрює, то трапляється це, як правило, тоді, коли він сам опиняється втягненим в армію тих, хто розставляє пастки.

   «Натисни на кнопку — отримаєш результат».

   А ось і результат: тридцять один відсоток опитаних європейців, як повідомляється в журналі «Наука и жизнь», вважають, що Сонце обертається навколо Землі, а п’ятдесят дев’ять — вважають, що молоко, яке потрапило під радіаційне випромінювання, можна очистити шляхом кип’ятіння.

Страницы