«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Після таких роздумів зовсім зникає бажання плентатися на роботу.

Зграйка горобців купається в пилюці, двірник шкребе худою мітлою асфальтівку (мороз по спині!), бомжики по-господарськи перевіряють асортимент сміттєвого баку. Ох і вид! Мізки накачуються  негативом зранку на весь день.  Але день розпочався, він рухається вслід за сонцем, і проти нього вже не попреш. Хоча є способи, але вони штучні й коштують дорого. Та справа не в ціні, а в наслідках. Можна збрехати самому собі, але за це неминуче виставлять рахунок.

   Мене розбирає сміх: колись я мріяв про ідилію на зачуханій метеостанції в казахському степу, а опинився у півторамільйонному мегаполісі, центральна нервова система якого уже вражена смертельною онкологією. З часом я трошки порозумнішав, і мені вистачило глузду, щоб запхати свої мрії глибоко-глибоко, бо ніякої ідилії ні в Сибіру, ні в Африці, ні в степах України ніколи не було, не має й не буде. Усюди одне й теж. Мудрий Сковорода попереджував: “Щастя немає ніде, бо воно усюди”.

                                      * * *

    У Юрка — проблеми. Цікавий та фінансово привабливий проект зі столичним виданням луснув за одну мить. Причому у цьому нещасті винен він. Майже місяць Юрко бігав, як очманілий, влаштовуючи необхідні формальності з відкриттям кореспондентського пункту. З Києва приперли оргтехніку. От-от закипить робота.

   В назначений день зі столиці  приїхало керівництво, а Юрко, коли їх слід було зустріти, лежав вдома ніякий після чергової пиятики.

   Зараз він перебивається нікчемними заробітками на якійсь радіостанції. Мережа мовлення досить маленька, прибуток від реклами мізерний, а власникам викупленої частоти ефіру на все це просто начхати.

«Катарсис, — він шуткує й намагається тримати хвіст пістолетом, — це необхідно пройти, а там і бананові острови».

   Ясна річ, що все це  поза. Насправді ж він зігнувся, наче той цвях під молотком косоокого теслі. Гадаю, що по всіх нас, з різною силою,  пройшовся несамовитий тесля.

   Час від часу ми зустрічаємось, потягуємо пиво і ліниво правимо нехитрі теревені. Кожному нудно, тяжко, самотньо, але про це ніхто не наважиться заговорити першим.

   Я нинішній — шматок застиглого цементу: про мене забули, добудовуючи дім, я виявися зайвим. І притулити нікуди. Валяюсь під ногами, мене буцають, перекидають з місця на місце. Мав  можливість бути корисним на будівництві, але  не зумів скористатися.

                                                    * * *

   Комп’ютер плюс інет — геніальна ілюзія не-самотності. Невимогливий, поблажливий компаньйон на всі випадки життя, особливо коли сам маєш претензії до світу. Тому й сиджу зараз, тихенько нишпорю в його нетрях. Прекрасна ізоляція від світу, я б сказав — бронебійна. Шкода, що на новій квартирі не маю можливості підключитися до інету. Та й грошей не густо. Проживання у флізовській квартирі обходилось для мене дешево: сплачував тільки за електрику, воду, газ і телефон. На новому місці затрати вдвічі більші.

— Воронін, бідненький, як ти вчора добрався? — чую за спиною голос, а потім ніжний дотик до плеча. — Тебе не зґвалтували голубі, не відібрали гаманець злодії?

У відповідь хочеться сказати щось різке, але потрібні в таких випадках слова, як на зло, розгубились.

— Чого мовчиш? — Сіла напроти. — Тільки не вдавай  дуже зайнятого. Я ж бачу, що без діла в інеті плаваєш.

— Що тобі сказати?

— Слухай, Воронін, а давай ми тебе оженимо?!

— Чого це ти раптом пройнялась моєю самотністю?