«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

Одного разу на другому курсі університету ми з товаришем вирішили кинути навчання й стати письменниками. Нічого з цієї ідеї не вийшло. Нас загребли до армії, а після служби з’явились інші бажання. До чого це я веду? Пам’ятаєш, тоді, під час нічної зливи, я говорив тобі про те, що мрії всі до єдиної збуваються? Через те і наше життя — суцільна недосконалість. Пригадала? З 1986 по 2008-й промайнуло 22 роки. Мрія збулась: я сиджу й пишу роман з однією метою: щоб прокричати всім про те, що наші мрії — така ж сама жалюгідна недосконалість, як і наше життя. Ми не вміємо мріяти, бо наші мрії померли, як тільки ми почали жити.

Доки я набивав на клавіатурі ці рядки, лічильник мого сайту просунувся на 120 відвідувачів.

Ха-ха.

Мрії здійснюються.

 

 

 

 

 

* * *

 

 

30 серпня 2007 року.

 

 

«Світ наповнений невідомими силами,

і ми — безпорадні істоти, оточені незбагненними

 і невблаганними силами».

К. Кастанеда. «Особлива реальність»

 

 

 

«Мертві тіла чутливі навіть за живих».

К. Ціолковський. «Монізм Всесвіту»

 

 

 

«Пізнавати — вчитись тому, що ти вже знаєш.

Вчити інших — нагадувати їм те,

що вони все так само знають, як і ти.

Всі ви — учні і виконавці».

Р. Бах. «Ілюзії»

 

 

 

«Якщо бажання не виповнилось,

Значить, його і зовсім не було».

О. Блок. «Листи»

 

 

«Життя — х…я»

(напис на університетській лаві

в аудиторії «Велика хімічна» Харківського

національного університету ім. В. Каразіна).

 

 

 

   Знаю, тобі такі проблиски розуму не сподобаються, але не стався упереджено, бо всі вони колись були опорою падаючого соляного стовпа — мого уявлення про навколишнє життя.

  Сподіваюсь, що над текстом, який зараз з’явився на сайті, ти не вчиниш легку, але бездумну розправу, як ти це періодично влаштовуєш з того часу, коли зламала систему захисту мого сайту. І я тепер не второпаю, хто з нас пише цей роман? Однак буду вдячний, якщо на його сторінках з’являться твої рядки.

 

   Вже давно перевалило за північ. У відкрите вікно чути пульс швидкоплинного нічного життя великого міста. Скоро в передсвітанкових сутінках воно заб’ється в конвульсіях, неохоче уступить місце іншому ритму.

Голос міста. Це — Харків. Міста, як і люди, мають свої, рідко схожі голоси.

    Сиджу без світла. Подобається півтемрява готельного номеру, місцями підсвічена ілюмінацією вулиці. Ліньки вставати з крісла, щоб прогнати темряву, клацнувши вимикачем. На відстані витягнутої руки мерехтить монітор ноутбука. Дивлюся на його хаотичні, беззмістовні імпульси, наче водій на перехресті, який очікує зелене світло. Хоча зелений вже давно увімкнутий, а виявилось, що їхати, власне, нікуди.