«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Дописаний роман розчинився сотнями тисяч знаків в безмежних площинах всесвітньої мережі. Мавр зробив свою справу.

   Приємно слухати відгомін міста: не важливо, чуже воно тобі, чи рідне, — в ньому життя, і воно тебе підштовхує рухатись далі.

   Я — перекотиполе. Ти зробила мене таким, і ти зараз пропонуєш мені, не вмикаючи світла, пересісти до комп’ютера, щоб набити на клавіатурі чергову порцію символів. Можливо, ти все ж таки щось допишеш, і в результаті втаємничена магія букв і цифр через годину-другу притягне до себе чийсь нудьгуючий погляд. В мене й думки не було дивувати ближніх — це всього лише одна з багатьох спроб пояснити, чому я живу так, а не інакше.

   Та це ж місто моєї юності!!! Втямив нарешті, коли підійшов з цигаркою до відчиненого вікна. Чому я раніше не звернув уваги?

   Вже який рік підряд я живу за схемою: з міста в місто. Круговерть мегаполісів світу, по яких стрибаю, наче м’ячик, породила гнітюче чуття невеличкого мікрорайончика розміром з Землю. З часом і відстанями Харків став дрібненькою крапкою на моїй мандрівній карті, настільки маленькою, що я навіть не поцікавився її назвою, коли обрав чергову точку приземлення.

Вибач, в мене напад ностальгії, меланхолійна нежить. Почекай або допоможи мені з ним розквитатись. Моя пам’ять — не глобальна мережа. Так що потерпи пару хвилин, а я доки любуватимуся химерними обрисами універу, який втопає в електричній імлі.

    00.45 — показують стрілки годинника на фасаді універу. Брешуть, як завжди. Чому я так довго не був в цьому місті? І чому повернувся саме сьогодні? Повернувся ким? Гостем? Вихованцем? Біомасою транзитного вантажу?

    Давненько в мене не виникало таких питань. І не тому, що мені й так все зрозуміло, а тому, що добре засвоїв твоє правило: ніколи і ні в кого ні про що не запитувати. Необхідна інформація, яку ти в змозі освоїти, — завжди лежить на поверхні, перед носом. В кожній події, навіть в розбитій склянці під час званого обіду, — тисяча відповідей на твої питання.

                                          * * *

   Десь в забитому глухому селі, де тільки й подія, коли привозять свіжий хліб з райцентрівської пекарні, доживає свій вік разом з Лісовою Мавкою, Гайдамаками, Кайдашами, зі швидкими, наче в’юни, дієприслівниковими зворотами, незграбними частками «не», вередливими суфіксами і префіксами вчителька української мови та літератури.

  На селі не лишилось вже нікого з її колег-ровесників. Порожніє, дичавіє колись гамірливе, веселе й дружне село.

   В житті вчительки було всього так багато, що на схилі віку вона лишилась у вистражданій самотності й спокої. Нікому не потрібна, забута, але не покинута лісовими мавками та кайдашами. Та вперше за вісімдесят п’ять років вони їй стали нецікавими й непотрібними, тому що про них нікому розповідати в спорожнілій двоповерховій сільській школі.

   «Все життя — як перший, після закінчення інституту, урок, — посміхається вона беззубою посмішкою. — І здається, що 45 хвилин — ціла вічність».

   Широкі колеса джипу безшумно підминають під себе густий килим споришу. Ліниво, ледь чутно муркоче двигун, вимикаю його, і у відкриті вікна вривається гучна тиша сільського полудня.

   По обидва боки від її будинку дивляться у світ вибитими вікнами покинуті хати. Від вологи осінніх дощів та туманів, літньої спеки, тріскучих морозів  розсохлись віконні рами, і скло, мов з оправи старих окулярів, висипалось на землю.

Якою теплою і рідною — наче материна рука в дитинстві — здається нагріта сонцем ручка скрипучої хвірточки.

   Оточена десятком курей, вчителька української мови та літератури насипає їм зерно. Не чує. Тільки півень насторожився, кудкудакнув і витріщився на мене.

— О! — вона одразу ж впізнає мене крізь товсті лінзи окулярів. — Наш бешкетник Воронін з’явився, і як завжди, на третій урок, — пояснює вона стривоженому півню. Ставить на землю відеречко з пшеницею і фартухом витирає руки.