«Пустельник», повість

Мій павук, по-моєму, од всіх і вся розумніший. Йому досить себе. Умів би так жити – жив би… Це я про себе. Чи про тебе? Чого мовчиш?                       

Хтось стукає. Гарно б – Смерть.                                                          

Невідь кого обминувши, Сергій пішов до сіней, які за київською звичкою тримав зачиненими. Усе ще зашпортаний в недодуманому, він зажмурився від світла, в якому нікого не було. Господи, є! Наталя. Звісно, не сама, але діда чи баби поки не видно. Сергій ступив за поріг, взяв дівча на руки і повернув невагоме тільце назад на землю: на подвір’ї стояв мотоцикл. А його володар продирався крізь хащі здичавілого бузку з пляшкою шампанського. Передбачалося, що до з'яви сусіда він шампанське не лише принесе, а й відкриє, але Наталя знайшла якогось патика і заявила про себе сама. Бо спішила похвалитися: сьогодні до неї приїхали тато з мамою. Радіти цьому всьому жужмом Сергій не наважився. Тільки подав чрез пару хвилин молодшому сусідові руку, його Наталиній копії кивнув, а Іванові сказав: 

- Треба було брати з коляскою.  Усі, крім нього, були щасливі. І Наталя. Не його, а їхня. Ніщо в принципі не змінилося. І не зміниться. Що з ним, що без нього.

ХХУІІ                                                                                                                                                                       

Будемо підбивати підсумки. Світ панує над тим, що має. Я – над тим, що знаю. І чого не знаю, але пізнати здатний.                                                            

Кожна квітка, кожна деревина і навіть пустельна піщина вслухані в Усесвіт як я в оцю хату. Хтось  хоче почути: юрту – прошу. Шатро – прошу. Бунгало чи палац – будь ласка. Їхня обжитість значиміша від соціальної прописки в державах і епохах, які залишали і залишають по собі мегабайти інформації. Бербери нею не володіють, я – трішки, який-небудь Цукерберг од неї і нею багатіє. А паралельно із цим збирається на дощ, висвистують (для кого?) надокеанні вітри, мліють макові галяви, борюкаються лисенята, вистрибують з хвиль дельфіни, в'яне і гине яблуневий квіт. Не назавше…          

Коли стану вмирати – шкодувати буду виключно за цим. За минущістю сталого… Хто може і вміє сказати більше – хай каже. Хоч я переконаний, що нічого більшого од життя не існує. І за сенсом, і за змістом…                               

Сергій враз перестав себе чути. Не  як раніше, коли єство мовкло разом з довкіллям. Ні: Іванова курка як сокотала, так і сокоче, Наталя (серце болісно-болісно стислося) не перестає плакати, мотоцикл не заводиться. А вище усіх висот витоншується і гусне гуд лайнера, од землі землею відринутого.