«Пустельник», повість

- Хто сидів, а хто стояв. Надю, не гарячкуй. Маєш не чоловіка, а золото. Я серйозно. Слухайте, а якщо… Я не бачу м'яса. Не кололи?.. Мовчите. Я до того, що багато хто колов. Микола само собою. Але в нього своя родина, в мене – своя. Разом з вашими малими. В мене пропозиція. Дуже проста. Є ще два дні. Купуємо… Я купую, бо маю за що. І ви маєте. Більше за мене. – він звівся, поставив на землю кошик і взяв на руки Наталю. Потім сів з нею, де сидів і  ясно-ясно глянув через стелю на небо. –  Наймаю вас за куховарів. Плачу м'ясом. Робите з нього скільки встигнете ковбас. Для всіх. Тобто і для хлопців, і,  –  він торкнувся губами личка Наталі, –  для мого сонечка… І печете все, що знаєте, але чого наразі не маєте. Подивимося, якими ви були б олігархами… В кого будеш купувати? Як мінімум пів-свині. Батько ще любив баранину. І я любив. І тебе він, Іване, любив. Наїмося, попрощаємося, а далі – як вийде.                                                                                  

- Знов за своє! Шоб я того не чув… Може, втікаєш до Америки?                        

- Ше не вирішив.        

Втікати, чи чекати нового пришестя… Ти, виявляється, мудріший, ніж видаєшся. І я не дурний. Ше наговоримося. То по руках?

- Не знаю… Як вона. Якшо не буде випоминати…                                         

- Що випоминати?  Надю, подивися на мене. Я хіба схожий на олігарха? Бачили б ви їх справжніх… Я справді можу повернутися не скоро. Або не повернутися зовсім. Поможіть.                                                                          

- Про шо мова. – Іван розстебнув сорочку ще на один ґудзик. Під краваткою. Після чого краватку через голову стягнув і вийняв з кишені конверт з грішми. 

– Я відрахую звідси.                                                                         

- Я тебе відрахую. Малесенька, яка вже година?                                          

Наталя протягнула до нього руку з подарунком, яку Сергій поцілував, вивчив і рішуче звівся. – Пора. Іване, ти зі мною. Кошика забираю. Чи залишити? 

- Залиш. – Надька зітхнула. – Було свято і нема свята. З тобою якось легше… Паски теж пекти на всіх?