«Пустельник», повість

Григорій Штонь

Батько чи мати, чи  він сам позасебний торкнулися Сергійового лоба.              

Він здригнув, солодко-солодко потягнувся і ліг на бік. Треба було ще й  добре спочити. Перед дорогою до дому. Київського.                                                       

Який є, такий є…

                                                        ХХУІІ                                                                         

Що це зі  мною? Засинав  розумно бадьорим, а розклепив повіки не здатним поворухнути й пальцем. Знову наснилося  чортзна що. Невідчепне, як молодий реп'ях, що не хоче струшуватися  навіть з пучок. Живе з неживим   потребують спілки. Щоб бути тим, чим є.                                     

А з чого ти взяв, що будяк неживий? Не втікай від відповіді, думай! Уві сні пісок вже не вперше з рук не обтрушувався. А пустеля… І ти в пустелі… І піщана поземка, яка затуманила доокіл. Чогось подібного ти ніколи не переживав. До щиколоток вітер мав вигляд сяйливої води, а вище – залишався сам собою. Всього лиш відчутним. І ти з жахом… Саме з жахом шукав у його хвилях заглибин своїх слідів. І не знаходив жодної. Ти ж пустелю любив. Зізнайся – марив нею як противагою місту.  А небом над нею лікувався од усіх мислимих і не існуючих нещасть. Скільки разів ти без нікого поруч падав на ледь означений бархан і його цілував. І ніколи не спльовував навіть після того, як брови і голова стікали по обличчю струмками того, що було колись горами, камінням. Твердість минуща, пливкість вічна. І тебе це цілком влаштовувало.  Час теж струмував проз тебе невідь куди і невідь для чого. Пустеля визнавала тільки себе, але й  ти в ній був нею. Був молодим і – молодістю. Самодостатньою як вічність. Що ж трапилося? Там, уві сні? Нічого. Ти був і тебе не було. Що там, що тут, куди ти повернувся старшим. Не мудрішим, а всього лиш старшим.                            

Ага – тебе образила повна від'єднаність принесеного сусідам і родині добра. Що його більше, то менша про нього пам’ять. Пустелі не було б без непоступливо твердих колись скель. Вона, а не вони шурхотіли довкіл твого тіла. Життя – теж вона. Племінники забрали всі твої дарунки і навіть не спитали, коли ти втечеш до Києва. Наталя, Іван і Надька і твій тезка теж  вже не дякують, а просто живуть. Це не ображає, я не про те, це всього лиш мертвить. Не їх, а тебе. Сон, не бійся, згадуй,  розпочався з чого? З хутора без жодної живої душі. Більмаки хатніх вікон на  заросле травою подвір'я  не дивилися, а дивилися в себе. Не бачили вони й неба. Про тебе мови нема  – ти був утоплений в масних плямах колишності. На сьогодні безгрішної і мало кому потрібної. Саме це  тобою струсонуло. Мить тому ти був серед Сахари, зараз стояв серед обезживленого острівця зелені, а куди з неї рушати –   не знав. Скрізь – пустка. Якби ти її чимось колись означив… У тім то й річ, що, дбаючи про душевний свій спокій, ти не жив. Добро, як і Краса, бездіяльне. Навіть таке неосяжно велике, як Кара-Куми чи не взятий тобою до уваги лісостеп. Не український і не скіфський чи трипільський, а всеохопно саванний. Земля скрізь віддавна мовчить. Про що? Твій інтелект їй ні до чого, твої чесноти теж.                                                                                                      

Страницы