«Пустельник», повість

Скільки звуків, стільки й злитних з ними проблем. Накритих і знятих словом-схлипом  «одноістотність». Чого саме – домислить потім. Коли повернеться з-поза сонячного блиску не блиском, а яблунею. Опісля  – прутастим кущем аґрусу з цяточками квіту, розхитуваного мухами. Спраглими спраглості…                                                                             

Ми є не тим, що бачимо, бо бачимо тим, чим є. Щомиті не собою. Аж поки не  станемо всього лиш Іванами, міністрами, академіками.                                   

Змалку в тебе вбивали: слухайся! Чи дослухайся?  Залежно хто це робив. Один-єдиний раз за селом в сутінках він наглянув деревце. Глід. Який сяяв. Переповнений тим, що й він – дякою темряві за покликані нею до життя співи. Жаб. Пахло пирієм. А пахкало пергою. Хутір неподалік плямився усмішками вишень.                                                                                                

Життя невмируще. Скільки можна нагадувати – не існуй, а будь. Тоді й відійдеш всього лишень не собою. А сам лишишся тут.                                     

Не сварися з тілом. Воно робило й буде робити тебе щасливим. Доки зможе – це печаль, але печаль не найбільша. Про душу мовчок: її бутність – то все, чим ставав чи ставати хотів.                                                                                

Не прогав майбутнє. Буття і виростання. З нічого у щось.                                  

Питаєшся: «Де той, хто говорить?». То скажи тоді, хто запитує?                        

Так – ти сам. Підвійний. Склеплені вії роблять зрячими ночі. І провіщими сни.                                                                                                          

Не прогав свою ніч. Не як скалку мороку, а як частку тебе. Усесущого.        

Живи зряче. Чого всміхаєшся? Це ти вже чув? Почуй іще. Набирайся сил. Спи…