«Пустельник», повість

- Може скажеш – ситого? – Іван примостився на краєчку червоного крісельця з диктовим сидінням. Напевне, ще польського. – Що б хотів на Паску? Сергійку,  принеси кошика.                                                                                

Хлопчина з неймовірною нехіттю поклав на старезне дерев'яне ліжко ноутбук і зник. Його сестричка в коралях й зі зблискуючим на пухкенькій ручці годинником пішла за ним. Дорослі як дорослі – вдали, що нічого особливого не зауважили, але поглядами не стрічалися. Знову повними сліз.                  

- То тобі для церкви. – Іван забрав з рук сина твердоплетеного дідівського кошика, в якому жінка наскладала кілька рушників, ряденце, щось схоже до кувертів. – Кажи, що пекти, і Надька всьо зробить. Я говорив з хлопцями – їм напече  волонтерка. Вже перебрала на себе всю господарку. Бачу, буде родити.                    

- Та ти що? Без шлюбу.                                                                                            

- Шлюб був. Їхній. Ти не кажи, шо я всьо знаю. І шо ти знаєш. Толік вагається. Шоб не подумали – не хоче контракту.                                                       

- А він не контрактник?                                                                                  

- Поки ні. Воював за так.                                                                                  

- Розберемося.                                                                                                      

- Не лізь. – Іван, скоріш від усього, не помітив ні нової своєї інтонації, ні присутньої у ній наказовості. – У нього свій фронт, у нас – свій. Я б на його місці вернувся в село. Медаль є, пільги будуть. Не в  них  справа,  але  й  в  них. Нам тут треба нової влади.