«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Григорій Штонь


А що я згадувала б, якби все склалося інакше? Нічого не згадувала б – життя не переписують… 
Тоді хто  його таким написав? Я – ні. Чийсь чужий диктант. З кількома помилками… Не моїми. Все не моє, крім мого болю… Мозком Лізи спробувала пробігти ще якась думка. Страшніша за ту, що пробігла, але її зупинила рокита.  Покручена, з кількома молодими паростками.
Не підходь!
Ліза всміхнулася – так на неї покрикував бабин гусак. Ще маленькою, коли батько пересаджував садок. З чимось навдивовижу смачним? Морелею. Зрізаною і ще живою. Гусак її об’їдав без нікого. А вона його як вперіщить. Старим макогоном. Він хоч би поступився. Тоді дістав ще раз і сказав те, що оце почула. Буква в букву. Кого б зараз вперіщити? 
На рокиту вона не дивилася. Поки не роздягнулася наголо, і вже під водою уявила, як її тут знайдуть. Без нічого. Вискок з води перевершив всі вискоки до того. Вхопивши трусики, майку і шорти, вона вломилася в гайок верболозу, там відновила міністандартну пристойність, уважно оглянула довкілля і вийшла на лишаювате засохле болото передовсім красунею. А вже потім бабиною онукою, яка невідомо що біля річечки шукала, невідомо що не знайшла  і тепер спішить назад в нішу, де збридилася усім, крім самої себе. Хоч і це не остаточно: з подвір’я до неї бігла Мар’янка. Цікаво, з чим?
Паляниця з яблуками. Як завше, підгоріла.
- Баба дала, чи ти вкрала?
- Вкрала.
- Не можна красти. А сама шо їла?
- Яєшню.
- Бідна дитина.
Яєшнею їх загодовували. Панський продукт... За відсутності святошного м’яса. Та й з огляду на спеку.
- Може, скупаємося?
- Не хочу.
- Зате я хочу. Принеси наше мило. Без тебе я про нього забула.
Дивлячись на кутильгаючу до умивальника малу, Ліза знову набухла сльозами. Дяки життю. За що – подумає вночі. Коли переступить через себе слабку. Треба ж до такого додуматися…
         ХХV
Недовга дорога з Києва видалася несподівано важкою. Бус з кількома корзинами продуктів і посуду їхав першим. Його водієві поліція постійно робила відмашки. І тільки після підкоту до бокатого цього готельчика на колесах чорного важкого «Форда» ставала напозір чемнішою.  Де і навіщо його водій купував габаритне шотландське кепі, шкіряні шорти і чортизна- чию картату сорочку з вузькою і теж шкіряною камізелькою – з’ясовувати нікому не хотілося. Навіщось купував. Інша річ – нащо і куди вони їхали. Поліціянти це на всяк випадок з’ясовували і ставали після того розкутішими. Виходило, що прямує їхній ескорт в село з ямною культурою. Лише одна вулиця зберегла стару назву Леніна. Решта обійсть ховаються в різноглибоких  урвищах. Богумил цим схвилювався: такі самі енергетичні гнізда покривали його прадомівку. Бачити цього він не бачив, а тепер роздивиться. Надихуваний надтонким поєднуванням  французьких духів з в’єтнамськими шампунями для тіла і кіс Євгенії. Про макіяжні додатки до парфумного цього геноциду кожен пасажир «Форда» думав лише уривками:   креми і масла східноавфриканського походження аборигенне дихання й мислення робили потопельним.  На частіші вдихи і видихи був здатен лише Данило. Але  складного  і навіть паморочного збудження  перед зустріччю з малою це не гасилио. Кожен не забував – Ліза на них не чекає і хтозна чи здатна зрозуміти загальний сенс їхньої поїздки. Товариської без товаришування, необхідної без мусовості і щиросердної без жодних домішок гуманітарії. 
Все живе хоче жити – ото й більша частина правди про людей, що дивляться на дорогу і мужньо мовчать.
А в Лізиному селі пробують жартувати, перепитуючи Борисового брата про те, що йому радять чоловіки і  балакучі  бабці. А радять вони діставатися до Шевронихи (був, видно, в роду любитель шевронів) пішки. Бо колишня дорога з того кінця вулиці потята рівчаками і такі широкі машини не прийме. Хіба спробуйте.

 

Страницы