«П’ять життiв, прозоскайп», роман

ХХІV
Жодних щодо села ілюзій Ліза в себе так і не впустила. Жорстоке, безцеремонне, затуркане і… нестерпно брудне. Так, принаймні, думається в бабиному нужнику, на городі, в не дуже свіжому ліжку, куди  тіло приносить  запахи бур’янів, кухні, хліва. Душу у баби як не було, так і нема. Виручає прилісова річечка. Неглибока і до сказу зимна. Ступаєш у неї  з судомними здригами, а коли добредаєш до ями під  рокитою і присідаєш,  тобою вистрілює з води з обгоном твойого ж вереску. Мар’янка, зачувши той вереск, втекла в хащі осоту. А зараз теж вищить. Свята дитина. Кожного, хто їх бачить разом, дивує синхронність не лише їхніх рухів, а й виразів облич. Перед у цьому веде мала, що постійно глипає на Лізу і міняється на очах. З сумної на веселу, із замисленої на чимось заклопотану. «Буде артисткою»,  –  каже баба і дає артистці  печеньку, яку та ніби надкушує, але коли баба  десь йде – простягує Лізі. А та її з’їдає, бо таких печеньок в хаті Мар’яни водиться бери – не хочу.        
Одягати дівча в  старовину поступово набридло, і вони придумали нову розвагу: приперли до криниці відро глини і стали ліпити пташок, звірів, коржі, палянички. Все це, коли висихало, тріскалося, тому довелося  додавати золу, попіл, пісок, навіть сухе вапно. Щось з того  трималося купи, щось знову тріскалося, проте  табуретка з їхнім наробком зібрала всіх верхньовуличних сусідів. Мар’янка насопіла шедеврів найбільше. А Лізиного рябого пса і курей називали чудом.
Мар’янчин вчений дідуньо пса і онуччиного козла чи козу купив. Дав мисткиням по двадцять гривнів, і Ліза вперше пішла з малою до магазину, де ледве не розплакалася: Мар’янка стиснула губи і не розтискала їх доти, доки чула: «Що берем?  Я мило. А тобі?» Коли Ліза до неї нагнулася, Мар’янка впхнула в її руку свій гонорар і з магазину втекла. Щось, видно, про статки подруги чула.  Діла… Так подумалося після розбійних сліз, витертих і рішуче розтертих на виду тітки-продавця. Не дочекаєтеся…
Хто не дочекається і чого не дочекається – не уточнювалося. Подарунок на день народження є – і добре. Дасть Мар’янці себе обмилити з голови до ніг. Данило пахне чимось сосновим.  Як йому там з Євгенією? Краще, чи гірше? Вона поки що терпить. Себе нещасну. Тимчасово нещасну – бувають дні, коли їй тільки шістнадцять. Навіть не їй, а комусь збоку. Яка мовчки співає, нагинається до нагідок, ще до чогось синьозорого. Дика трава не проти під нею постогнати. Потім з годину розпрямляється. Без нарікань на людські забаганки. Якщо подумати – тваринячі. Але про це – мовчок. Її літо не склалося. Складеться наступне. Мар’янчин дідо обіцяє  взяти до коледжу. Медичного. Спершу це здивувало – на медиків вчаться, казав батько, багатїї. Зостануся медсестрою… А загалом – дивно. Очікуваного не дочекаєшся, а неочікуване – пре. Геть з дороги! Або заскакуй на мене і гайда!.. Я – лікар… Найкраще – терапевт. У когось з дівчат мама терапевт. Тільки не хірург. Ще можна, як каже батько, дерти зуби.  О-о-о-х! А-а-а-а! Терпіть! Бог терпів, і нам велів. Данило, коли в настрої, це викрикує. А коли він не в настрої?
Без мене.
Ти переконана?
Знаю.
Може, сказати бабі, що завтра моє свято? Добре, що я мало читала. А то б злилася більше. Ні на кого. Прочитане підбиває порівнювати.  А що порівнювати? Чужі сім’ї  зі своєю? Оте подвір’я – з оболонськими тюрмами? Будували палаци, а вийшли, зараз згадаю, – склепи. Багачі, називається. Люди без бажань. Мають все, чого захочуть. Крім неба з ластівками.
 Колись не буде його і в мене. 
Мар’яна виросте, і подумає те саме…
Задерте уверх Лізине обличчя прийняло на себе тінь невідомо чого: хмари над селом не застоювалися, сонце дивилося на землю не збоку, а зверху. А ворухкий клаптик вітровійного крепу з дівочого обличчя не щезав. 
Часом думаєш не те, про що думаєш. А те, про що думаєш насправді, чекає. Біля тебе тобою. Ці премудрості психоаналізу усвідомляться  пізніше – зараз її  вчать бути собою. Без нікого і не для когось. Таємниць, у тому числі й ужитково соромних, у неї небагато. А своїх таємниць поки що жодної. Це перша – вона сирота. При батьках, при – як там у них кажуть – коханому чи коханцеві. Різниця за нею…
Що ж – є як є.
Перехід через давню хутірську дорогу дався нелегко – рішення присісти в річковій вимоїні і не зводитися спершу опечалило, потім образило, а насамкінець обезволило. Іншого ж виходу не існує. Спробувати не завадить: якщо не захлинеться одразу – доведеться жити.
Тіло десь поділося, думання пригасло. Кожна зустрічна бадилинка пробувала Лізу зупинити, але не надто рішуче: ближче до середини серпня в них теж енергій поменшало. Крім енергії туги, яка тиждень-другий ще буде спрямлювати нічні їхні похнюпленості, поки остання з них не поступиться місцем  трутизні зимна. Надземного, підземного, усекосмічного. Зорі осінні і зорі літні поріднені лише назвами. Їхній керунок порами року безжально живодайний – те, що мусить померти, помирає, а що залишається – то вже не трави, не квіти, не лугове зело, а добрива для квітів і трав майбутніх.
Як гарно, що я мала Мар’янку. Моя пір’їночка. Буде плакати. Замість мене вивчиться, стане дорослою. Буде сюди приїздити і згадувати. Півтора місяці казки. Для мене теж: я була нею, вона – мною.