«П’ять життiв, прозоскайп», роман

          VІІ
Голова над головами (кооператив колись належав Академії наук) вистежував Данила з раннього ранку. Знав, де він заспався, і нічого проти цього не мав. Діло молоде. Та й помічне. Надто для тиску. Згадаєш, і хочеться жити. Проте скільки можна?
Скільки може… З’явився, паршивець!
- По очах бачу – заздрите.
- Не мороч голову. Ти хоч дивишся на лічильник? Звідки ці кіловати?
- Які? – Данило примружився, щоб краще бачити учорашні придивляння до більма на стенді, де спостеріг щось схоже до пострілів цифрами. Скорше черг. Раз сипонуло, другий. Розбиратися не було коли – він спішив. І на ранок про все забув.
- Хтось нас здоює. Я сидів в туалеті. Читав. Не щирся – звичка. І мною ніби згойднуло. Разом з втратою напруги. І знов – сяє.  
- Коли то було?
- Коло п’ятої. Насяяло знаєш скільки? Місячну норму. За ніч.
- Розберуся… Вже розібрався. – Данило згадав відчуття стисненості й розпруги  під час дзьобання професором роялю. Невже ту махіну під’єднали? Заради чого? Стручок щось перед грою перемикав.
– Поки що мовчок. Крали, крадуть і будуть красти. Слова мого батька. Про районну владу. А тут місто. Столиця. Гребли, гребуть і будуть гребти. Без варіантів… Але ж – професор… Що ви знаєте про триста дев’яносто шостого?
- Нічого. Перед ним жили фізики. Він і вона. Переїхали в село. Зараз там дихають.
- А вам заборонено? Дихайте теж. Повітрям незалежності. Як вам ця дама зараз?
- Можна терпіти. Йде твій свекор. Тверезий.
Двір теж це зауважив. Синюшну виголеність, напрасованість і помітну підсохлість бракованого міліціянта, що вдома, очевидно, знудився, але й  втікати від нудьги не мав куди. Данило тільки зараз прозирнув у цю людину як у самого себе. Залежного від шаленств Лізи, без яких ні довкола, ні в собі ніц. Їх нема – про них думаєш, вони вихряться – голова аж поскрипує. Без права на крик. 
Як це зрозуміти? І чим виправдати? Муку без зорієнтованості саме на муку. Вона ж красуня. Витончена. І батько красень. З освітою. Трохи нарваний, але це колись пройде. Його не докоряє. Якби вони знали. Батько і донька. А є іще мама. Ліза каже – хазяйновита. І бідна, як… церковна миша. Ліза не миша. Але ще бідніша.
- Дозвольте пристати.
- До чого? – Голова поступився прийді місцем і мовчки здивувався: «Нащо?»
- До трудящих. Хто не виступає, той не їсть.
- Хто не голодний, той жере… Зараз пригадаю іще: «Хто не сидів, той не жив».
- Столиця підтягує. Скоро можна буде випускати за трибуну. Які проблеми?
Голова повернувся із себе  і пригадав:
- Є проблема. Електроенергію крадуть. Або лічильник здурів.
- Розберемося. Спершу з вами. Чому не прибираєте після сміттєвоза? Не перший вже раз.
- А з ким маю честь?
- Старший інспектор Берест.
- Відколи?
- Завтра приступаю.
- Починається.
- Закінчується. Фабрикація компроматів. Відволікли увагу від таких, як ви, предсідателів.  
На сходах двопід’їздного задрипанця з’явилася Ліза. З литками, що схитували чоловічими очима знизу-уверх… знизу-уверх.. І знову донизу… Ще ж. здається, вчора розкарячувалася над класами. 
- Вже йде? – Батько озиратися полінувався. Тільки наставив назад руку, і коли та сховала у собі доччині пальчики, похвалився:  –  Йдемо братися за розум.
- А хіба перед вами не розум? – Голова зиркнув співчутливо на Данила.
- Перед нами минуле. Правда, доню?
- Неправда! Замучив мене тим кастингом.