«PR для кріпаків», повість

— Не було жодної метаморфози, старий ідіоте. І не буде. Андрію Никандровичу передайте — нехай іде... Ви зрозуміли, куди.

— Ви праві. Не було.

Кудєльніков притьмом кинувся до горбочка і пропав. Пропав, як пасемко сизого туману, що потрапило під промінь Сонця Вічності над кроною Всесвітнього ясеня Іґґдрасілля.

— Жах який! Ну й гидота! — Скульд стерла зі щоки крапельку чи то поту, чи то сльози. — Перепочиньмо хвильку, сестриці. Тільки обережніше, Верданді, нам ні до чого ще один такий випадок.

Норни обережно поставили кришталеве відро серед квітів і, не змовляючись, кинули погляд униз, на Землю.

— Це просто мерзенно, — погодилась Верданді.

— Ще й небезпечно! — вигукнула Скульд. — Ми ж порушили «принцип метелика», сформований Реєм Бредбері! Я, Норна Майбутнього, місця собі не знаходжу! Перекинути людину в минуле! Він буде жити, змінювати земний лик! В нього діти можуть народитися! Що ж буде з Історією, ми ж її спотворили? Це катастрофа...

І Скульд розридалася.

— Заспокойся, мала, — на плече Норни Майбутнього лягла кістлява рука. — Заспокойся. Льоня — така нікчемність, що на плин Історії не вплине аж ніяк.

— Ти впевнена, Урдр, — стурбовано запитала Верданді. — Звісно, Уріх не титан, та, все-таки, персона. І таких, як він, чимало, легіони, мільйони! І на плин Історії...

— ...вони теж не впливають, — закінчила Урдр. Вітер Вічності куйовдив її сиві патли. В Ігріщах виснажені селяни поверталися з панського поля.

— В пустелю забуття похмурою юрбою — врочисто заговорила стара Норна.

— Пройдем по світу ми без шуму і сліда,

Не кинувши вікам ні думки осяйної,

Ні генієм зігрітого труда!

Це саме про них мовив поет. Краще й не скажеш. До речі, теж із Росії. Ну що, довго ми ще тут байдики бити будемо? Світове Дерево підливати пора!