четвер
«PR для кріпаків», повість
— Щоби я не був бурмистром!
— Шпар, а я не забуду ані слова.
Бурмистер навшпиньках пробігся по рипучому паркеті і зник з очей. Лакей присунувся ближче до дверей і нагострив вуха.
Сєнька постарався. Не минуло й двох годин як у дальшому кінці передпокою трохи розчинилися високі двері, а в щілину прослизнула чорна постать дяка, за якою котом прокрався бурмистер.
— А ти не страшковий син, проскурко! — лакей дружньо ляснув дяка по плечу, від чого той зігнувсь надвоє. — Не забоявся на таку справу виїхати. Адже пан, якщо зловить, шкуру до п’ят спустить без огляду на духовне звання.
— Мзду стяжахом, да за тілеса не убояхуся, — гордо трусонув борідкою дяк. А тоді виловив з-за пазухи Псалтир і склянку з освяченою водою та забубонів.
— Ну, що тут?! — накинувся на лакея Сєнька. — Розповідай, чим фармазон пана облещує?
— Темна справа, Арсенію Миколайовичу.
— Що «темна»? До пуття говори! Що німець казав, що пан відповідав?!
— Та дурню несусвітню плів. Застрашував червоним тирором, колихтивізацією і ковгоспами. Ніби, пану добре було б правнучків зберегти від цих штук. Обіцяв, що піар в нашому селі посіє.
— Га?!
— В сраці нога! Піар, я так розумію, він як просо. Ніхто, наче, крім нашого німця той піар як сіяти не знає, а він науку особливу освоїв — і посіє, і врожай відразу збере. І як мужики того піару нажеруться, то, наче, як відразу покірними стануть, і на панщину приспівуючи ходити почнуть. А хто на оброці — останні портки здійме, ще й дякувати зі слізьми буде. Тоді, може, і колихтивізації ніякої не буде.
— Казна-що!
— Пан також спочатку говорив — казна-що, а потім взяв і передумав. Амюзант, каже.
— Шошо ти там бубониш?
— Дурень ти сивий, хоча й бурмистер. Амюзант – слово хранцузьке, а по нашому буде забава як від тигатру, або карлиць чи танцюристів. Нудиться його благородіє, забави хоче. А ще думаю собі — від піару нам теж і надбавка, і шана. Піару того у самій Костромі не бачили — не те що в Переяславлі, а в Ігріщах уже п’ять десятин засіяли. Ось тобі й село!
— Амузан, кажеш? То чого ж ти язиком ляпав — «темні справи», «темні справи»? Пан пожартує-подуркує, насіє піару і назад Алєксашку на панщину пожене. І чи вродиться ще той піар на наших дощах?
— Ой, слаба в тебе думалка, бургомістре… Пан вечерю замовив. З ромом. Чуєш, чим пахне? На дві особи. Отак.
— Ой біда… Ой лишенько… І чого ж я, турок небесний, не продав цю підлу суку, доки пан у Сам-Пітехбурзі був? Чого не заперіщив гадину до смерті, чого…
Побивання бурмистра перервала трель мідного дзвоника.
— Пан кличе… — витягнувся в струну лакей. Ступив до дверей і увійшов до бесідників. Війнуло смаженим м’ясом.
— Покидаю сюю обитель… — побілів, наче крейда, дяк. — Домовленість понад усе, Арсенію Миколайовичу. Місце покроплено, відправу зроблено, волхвування злощасне істребихося і сокрушашися. Я пішов.
І екзорцист щез, наче й не бувало. З панських покоїв з’явився Фалалєй і гучно ревнув:
— Його благородіє бурмистру увійти велять.
Бачачи, що приголомшений Сєнька застиг, як стовп, штовхнув його, заторсав, зашепотів люто:
— Та йди ж, дурню, наче прилип, чого баньки витріщив? Не буди лихо, доки тихо, іди, йди!
На ватяних ногах увійшов Сєнька в залу і в очах йому потемніло.