«PR для кріпаків», повість

Наближалася осінь, і кожен збіглий літній день, здавалося, забирав у бранця рік життя. Він чітко розумів, що до зими не дотягне.

Уріх любив себе незрадливо і віддано. Виправдовуючи своє ім’я (яке, як відомо, означало «син лева»), він боровся за життя, що згасало, як і належиться справжньому цареві звірів. Вічно голодний, навіть призвичаївся непомітно цупити ріпу з кухні для прислуги; знайшов шпару в паркані й порозумівся з Полканом і Жучкою. Важким зусиллям волі новий кріпак позбувся нічних кошмарів, в яких редактор у парі з Кудєльніковим танцювали віденський вальс. Тепер спав він міцно, а під час роботи думав і розважував.

Уріх був самотнім, як ніколи. Селяни, краще розгледівши прибульця, прозвали його «Алєксашкою-німцем» і цуралися. Втім, він і сам не спішив приятелювати з чорним народом: чекав іншого.

На Покрову Сєнька особисто обійшов усі тридцять хат, перевірив, чи чисті сорочки, чи в кожної баби хустина в належному стані; кого треба — і по зубах нарозумив, щоб усі готові були.

Із самого світанку всі мешканці Ігріщ скупчилися перед панським будинком. Дерев’яні колони на ґанку блищали інеєм, що налипнув за ніч, баби втихомирювали замерзлих дітей. Сєнька з розчесаною на два боки, намащеною для краси бородою походжав туди-сюди, нервово поляскуючи улюбленою нагайкою по блискучому чоботу. Нарешті вдалині з’явився возик, запряжена трійкою каурих.

— Шапки геть!!! — заревів биком Сєнька, хоча в цьому потреби не було: шапки з мужицьких голів і так знесло нараз. Не чекаючи на наближення коляски, площа впала на коліна і застигла в очікуванні. Уріх встав у відповідну позицію незручно — ліву ногу щось муляло, — але смикатися було ніяк: момент істини настав.

— Дочекалися… — хрестився Сєнька. — Ваше благородіє, милостивцю наш…

Півником підстрибнувши до возика, що зупинився, бургомістр зготувався. Конюхи взяли каурих за вуздечки. Огрядний сивий пан сперся на підставлену сєнькіну руку, виліз зі свого місця, навалився на коштур. Міцно впершись у власну землю, неквапом оглянув кріпаків, що зустрічали його. Обтер з побуряковілого лиця незриму краплю дощу.

— Оце дупотряска вночі була, кишки ледь не розгубив, дорога паршива… Чи все тут в порядку, Арсєнію? Зі мною ходи, докладеш.

— Ваше благородіє!!!

Уріх звівся на рівні. Вася і Нефьод щодуху тягли його додолу — один справа, інший зліва, — але Льоня встояв, де й сили взялися.

Пан повернувся до зухвальця всім тілом, впершись утомленим поглядом у недоладну постать. Сєнька швидко затарахкотів, ковтаючи слова, Уріх розчув лише «збіглий» і «пройдисвіт».

— На конюшню, — недбало кинув пан. До бунтівника підскочили кухар і кучер, потягли за лікті, протискуючи в натовпі коридор.

— Messeur barin, мesseur barin ecoutez-moi!!! — злетів крик над селом. Ecoutez-moi, sir, je vous dois dire quelque chose bien impоrtante!!!

Пан колупнувся у вусі та знехотя махнув рукою.

— Eh bien. C`est amusant. Відпустять його, телепні. Після доповіді бургомістра ввести до мене. Зараз у баню зводіть, а то килими засмердяться. Ох і прононс холопський… «мсьє баран»… Мерсі, що козлом не охрестив…

За годину лакей заштовхнув відмитого Льоньку в залу. Пан сидів в оббитих малиновим оксамитом кріслах, витягнувши вкутану кульгаву ногу. Димів довгою люлькою, від печі тягнуло теплом.

— Bonjour… — залепетав Уріх.

— Облиш, кажи по-нашому… — пан видихнув хмарку пахучого диму. — Ригати від цього собачого наріччя охота. Де науку мов освоїв?

— У школі… Вона з французьким напрямком була, елітна.

— Чим дивувати будеш?

— Ваше благородіє, чи знаєте Ви, хто такий Ленін?

— Еге ж ти борзий і верткий. Ти, худобино, спершу скажи, хто ти!