«PR для кріпаків», повість

Льоня і сам уже озирався, розмірковуючи, куди б тікати від цих страшидл. Справа і зліва невисоким колоссям шелестіли поля. На горбочку чорніла галявина хвойного лісу, далеко попереду при дорозі стирчали декілька сірих хатинок, критих соломою. Звідти риссю наближався вершник, також бородатий, у доладному зеленому каптані і напуцованих до ґлянцу чоботях.

Зігнувшись, наче під кулями, провідний кореспондент відділу політики зібрався накивати п’ятами, але був схоплений трьома парами жилавих рук.

— Пустіть! Психи! Бандити! Міліція!

— Зараз-но я тебе по морді пущу! — пообіцяв похмурий молодик. — Доперед треба було бігати, а зараз уже що? Сєнька вже побачив, він ті´ борзо до тями приведе.

— Що за сход, миряни? Хто такий?

Вершник зупинив коня і з висоти свого становища розглядав піших. Мужики вільними від Льоні руками потягнули шапки з голів.

— Не відаємо. Не з Вахлаковки, не із Зачаття, не із Дьоміно, тих-то ми б ураз запізнали… Так, при дорозі і відлежувався. Чужий, значиться. А то, може, із самої Костроми, нам-то звідки знати?

— Біглий, очевидно… — буркнув похмурий молодик.

— Хто такий? Язика проковтнув? Га? — світлі брови бургомістра зійшлися в одну лінію, голос брязнув металом.

Льоня, нарешті, прийшов до тями. До цього він і справді закляк, страшенно вже бургомістр скидався на перевдягненого прес-секретаря Центртелекому… Потрібно було перехоплювати ініціативу, в таких випадках нахабство не завадить.

— Ви Сєнька-бурмистер? Ану звеліть вашим підлеглим відпустити мене! Що це за рукоприкладство?

— Кому Сєнька… — налився кров’ю бургомістр, — … а кому і Арсеній Миколайович! Із дворових? Збіглий?

— Та що ви придовбалися — «збіглий, збіглий»? — обурився Льоня. — Самі ви збіглі! Від кого мені бігти, питається?

— А ось пан із Сам-Пітехбурга прибуде, він ті´ швидко відповість! — визвірився Сенька. — Чого стали, пси? В село його, в холодну, під замок.

Льоню потягнули, він спробував вирватися, але спіймав по лицю й обм’якнув. Як скрізь кошмарний сон до нього долинали уривки розмови.

— Сімьоновна вила, що нема у неї сил іти на панщину, своє сіно в неї пріє! — гримів бурмистер. — Ось і буде їй підмога. Пику-то нажер на панському їдлі! Цей за неї й сіно розрухає, і на панщину вдвох ходити куди легше. Пан іще коли приїде, не задурно ж цього кнура годувати поки!

Інцидент на дорозі видався Уріху параноїдальним жахіттям в останній стадії, але дуже швидко він зрозумів, як жорстоко помилився. На путівці, що петляв поміж полів з вівсом, трапилося банальне непорозуміння. Справжній кошмар же почався у селі. Він лютував, розростався і не мав жодних меж.

Решту дня і всеньку ніч довелося нидіти в сараї із земляною долівкою. У відповідь на відчайдушний стукіт, незнайомий бас з-поза дверей прорік: «Як не вгомонишся, голову відірву» — і на цьому про Льоню забули. За стіною щось совалось і рохкало, десь далеко кричали півні.

У несусвітньому досвітку, ще фактично затемна його вивели, тицьнули під ніс дерев’яну миску. В ній бовталася мутнувата рідина й осиротіло плавав шматок капустяного листка. Голодний бранець висьорбав частування і спробував з’ясувати свій статус, але йому дали важезну косу і погнали на роботу. Спроби заговорити із розгніваним Сєнькою закінчувалися стусанами. Звичайні працівники агропромислового комплексу Льоню жаліли і іноді таємно тицяли бридкий сірий хліб. Відповісти на питання, яким чином цивілізована людина стала жертвою кріпосного права, було абсолютно нікому.

Вирішивши, що жити все одно якось треба, Уріх працював. Косити не вийшло відразу й назавжди. Згрібати сіно виявилося ще гірше. В перший же день руки вкрилися кривавими мозолями. На другий — вийшов із ладу шлунок, усе тіло немилосердно ломило. Зрозумівши, що справа кепська, полоняник утік, але був пійманий в болоті за п’ять верст од Вахлаковки й так почастований різками на конюшні, що відлежувався тиждень. Коли він, схожий на смерть, тримаючись за сірі зрубні стіни, виповз на свіже повітря, косовиця уже відійшла. Зате почалася оранка під озимі й вибір був невеликим: або вмерти, або навчитися якось орати.