«PR для кріпаків», повість

— Віссаріоне Олеговичу, Ви — спадковий інтелігент, і, звісно, усвідомлюєте, що публікація без літературних правок можлива лише при дотриманні деяких, суто технічних, умовностей.

— Платно?

— Ви далекоглядний, як усі генії.

— Чверть години — і я принесу гроші й текст меморандуму. Вдома не тримаю — поцуплять.

— Е-е! Віссаріоне Олеговичу, почекайте! Ви знаєте, про яку суму йдеться?

— Я взяв прайс-лист у ваших рекламниць. Сто сорок тисяч.

— Але...

— Сидіть і нічого не чіпайте руками. Багато предметів під напругою. Я швидко.

— Під напругою... — бурчав Уріх, гуляючи кімнатою в очікуванні. — Сам ти під напругою... Невже справді принесе бабло? Ого! Що це за самогонний апарат?

Хоча обіцяні «чверть години» розтягнулися втричі, нудьгувати журналісту не довелось. Лігво Кудєльнікова було набите, заставлене, завішене сотнями кумедних та цікавих речей. Пробірки і каструльки з різкими на запах рідинами, апарати, схожі на роботів-мутантів, сплетіння дротів, що тягнулися від будильника до холодильника, стоси журналів і книг та купи дрібниць, які не піддавались опису — від гайок до запраного жабо.

— Ого! — Уріх смикнув за ситцеву штору й присвиснув. — Дідуньо що, в космос намилились?

У напівтемній ніші, серед купи заплутаних дротів, здіймався чорний циліндр у два людських зрости заввишки. Крізь розчинені дверцята було видно черево циліндра, в якому нечітко вгадувався пульт керування. Уріх раптом відчув себе хлопчиком, який проліз у дядьвовин гараж. Він втиснувся у заклинені дверцята. Там і справді був пульт — кнопки, важелі, верньєри. Все запилюжене, незрозуміле, але незвичайне і якесь захопливе. Хотілося побешкетувати.

— На ти-ихих стежи-инках дале-еких планет зоста-ануться на-аші сліди! — мурликав Уріх, тицяючи в кнопки й обертаючи нікельований вентиль у стіні.

— Вилазьте! — як грім серед ясного неба пролунав голос Кудєльнікова. — Шанований журналіст, а поводитеся як школяр! Вона і так не працю...

Біла блискавка вдарила у груди Леоніду Уріху і він осліп. Гуркіт накрив Усесвіт. Хлопчик Льоня, який накапостив, тепер відчайдушно продирався через тісні дверцята, затуляючи голову від банок і пробірок, що падали, плакав і кричав...

— Чого фіґлюєш?

Розплющивши очі, Льоня побачив вицвіле літнє небо. Він лежав посеред путівця. Навколо стояли звіроподібні бородаті мужики. Шестеро, одягнені в дикуваті сірі куртки та полотняні сорочки, босі, чорноногі. Четверо тримали на плечах коси.

— А… Ви хто? Де я?

— Нє-а, наче не хмільний… — сказав худий старигань, шморгнувши носом. — Наче як блаженний… Із Вахлаковки йдеш, чоловіче Божий?

— Із як-кої Вахлаковки?

— Розум ти стеряв, дєда Митрофан! — гаркнув похмурий сутулий молодик. — Який він тобі блаженний? Баньки протри! Одіж на йому панська, крадена, значиться. Збіглий.

— Ви мене розігруєте? Ви в кіно знімаєтеся?

Мужики позадкували та збилися докупи. Дід Митрофан зручніше перехопив сукувату палицю.

— Ти, чоловіче перехожий, йшов би собі звідси, та чимдуж, — сердито мовив бородань, схожий на охлялого Іллю Муромця з картини Васнєцова. — Ігріщі — село спокійне, нам тут збіглих не тре´.

— Ігріщі? Це там, де в середу губернатор котельню відкриває?

— Геть-чисто, чоловіче, з розуму спав! Тіки губернатора нам бракло! Шуруй звідси, доки боки не нам’яли. Ти нас не бачив, ми тебе теж.

— Е ні, хлопці! Пізно! — дід Митрофан аж присів. — Ондечки — Сєнька-бурмистер суне! Шпар в овес, дурню набитий, може поталанить — не побачить!